Сонячна магія - Андрій Левицький

Кукса спробувала проповзти трохи вперед. Для цього доводилося вставляти пальці в щілини дощаної підлоги, аби не відкотитися до стінки фургона. Бобрик зробив так само. Обоє ціною неймовірних зусиль досягли передньої частини візка, перезирнулися, глибоко зітхнули й нарешті зважились виглянути назовні. Зарості й дерева по берегах невеликого озерця; ліворуч — дерев’яна будівля. Бой у смерчі листя й зламаних гілок вибіг якраз до розчинених дверей.

Це виявилася занедбана повітка. Двері були широкі майже ворота. Але все-таки їхнього отвору виявилося не досить для фургона. Вся передня стіна разом із дверима хруснула, почала завалюватися всередину, дерев’яні ребра під напиналом з тріском зламалися, і тканина вкрила Куксу з Бобриком. Вони встигли почути, як зовні щось обвалилося, ще щось голосно клацнуло, ніби порвалося. Потужним подувом вітру тут-таки й зірвало накриття, що затуляло світ, але перше, що побачила Кукса, — це воду навколо.

Вона ще вхопила добрий ковток повітря, тому особливої паніки не було, тим більше, що вода виявилась досить теплою. Акса пірнула, побачила дно, відштовхнулася від нього, але вчасно зрозуміла, що випливати треба не нагору, а вбік, щоб не потрапити під удар ще чогось, що могло звалитися в озеро слідом за нею.

Нарешті Кукса зринула на поверхню, голосно пирхнула й закліпала, струшуючи краплі з вій. Крутий берег ліктів на два здіймався над озером і, на щастя, був зовсім поруч. Від повітки залишилися тільки дві стіни без даху. Між ними теліпалася хмара з пташиного пір’я та пилу, що огорнув уламки фургона. Їх встелила подерта різнобарвна матерія, що колись була напиналом. Біля самого берега спиною до всього цього неподобства височів страус, із боків якого звисали уривки постромків.

Почулось порипування, звідкілясь збоку викотилося тріснуте, викривлене колесо й упало біля ніг Боя. Страус, який досі страшно скошеними очима дивився на кінчик свого дзьоба (коник-бабка вже кудись подівся, напевно, вирішив, що годі бавитися, й полетів у своїх справах) нарешті глянув на колесо й переможно поставив на нього ногу. Біля берега над водою виникла голова, далі й рука Бобрика. Нещасний щось пробулькав і відразу знову зник під водою, за мить ще раз змахнув руками, вдарив долонями по воді та з голосним бульканням занурився глибше.

— Саме час для забавок! — гукнула йому Кукса. — Вилазь-но!

Бобрик пирхнув у відповідь і втретє сховався. Бой зацікавлено спостерігав за ним, аж поки навіщось зігнув шию та опустив голову під воду. Стискаючи дзьобом Бобриків комір, страус витяг його на берег — і тільки тоді Проноза зрозуміла, в чому справа. Вона вилізла слідом і присіла навпочіпки перед Бобриком.

— Ти що, плавати не вмієш?

— Ото ще! — обурився він, стягнув через голову сорочку та заходився сердито її викручувати, намагаючись при цьому не зустрічатися з Куксою поглядом. — Я плаваю, мов риба!

Кукса обміркувала ці слова.

— Тобто ти хочеш сказати, що плаваєш тільки у воді… Ну, тобто ніби всередині води, а на поверхні триматися не вмієш, так?

— Ну то й що? — хлопчисько насупився ще більше. — Зате в мене є безліч інших переваг!

— Цього ж ніхто не заперечує, — Проноза випросталася, глянула на зруйнований фургон, — але плавати все-таки не вмієш…

Бобрик нарешті натягнув мокру сорочку й підвівся.

— Справи кепські, — він штовхнув ногою уламок фургона, — й на чому ж ми тепер поїдемо? Ех ти… птах!

Обоє повернулися на Боя. Той і собі гордовито оглянув результати своєї праці, зігнув шию, схопив дзьобом краєчок пошматованої матерії та заходився неквапом її ковтати, швидко затягаючи в свій шлунок.

— Зголоднів, — пояснив Куксі Бобрик. — Якби я так побігав, теж зголоднів би. Стривай, а подарунки Факіра? — вигукнув він злякано та кинувся гарячково порпатися серед уламків.

Проноза вийшла зі зруйнованої повітки й огледілась. Здається, вони потрапили на якусь давно покинуту ферму. Виднілася перекошена, місцями проламана огорожа навколо пустирища, яке, напевно, колись була городом. Поруч здіймався чорний кістяк згорілого одноповерхового будинку, де, мабуть, раніше мешкали хазяї. Трохи осторонь, біля земляного пагорба з провалом на місці дверей, який, швидше за все, був льохом, виднілася єдина більш-менш ціла будівля. Кукса рушила до нього.

З’ясувалося, що це ще одна господарська споруда. Всередині стояв віз без коліс, спиці якого спиралися на дерев’яні опецьки, та невелика бричка. Кукса обійшла навколо неї, уважно розглядаючи зусібіч. Вигляд візок мав цілком непоганий, лише матерія, колись натягнута на сидіння, майже зотліла. Зате всі колеса були на місці, та й сама бричка справляла враження цілком придатної для їзди.

— Бобрику! — голосно покликала Проноза. — Агов, Бобер, ходи-но сюди!

Незабаром з’явився хлопчисько — виявилося, він розшукав і плащ, і дудку, і навіть золотий медальйон. Бій статечно крокував за ним. Проноза на той час розвернула візок передком до дверей і встигла навіть залізти під нього, перевіряючи, чи цілі дошки.

— Овва! — вигукнув Бобрик. — А мені подобається… Непоганий транспортний засіб.