Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді

— І що треба робити? — запитав Лука.

— А щоб тебе качка копнула, — сказала Слоно-Качка.

Не встигла вона промовити останнього слова, як одразу з Туманів Часу полетіла черга снарядів, тож килимові довелося реагувати на них блискавично, то знижуючись, то підіймаючись, ухиляючись то праворуч, то ліворуч. (Звірі й Лука знову втрачали рівновагу, знову котилися по килиму, знову лунали ведмежі, собачі і слоно-качині прокльони й стогін.) Здавалося, снаряди були зроблені з тієї ж речовини, що й Тумани. Це були білі Туманоядра, завбільшки з великі м’ячі.

— Вони можуть завдати нам шкоди, навіть якщо зроблені з туману? — запитав Лука. — А що сталося б, якби одне з них влучило у когось із нас?

Ніхтотато лишень захитав головою.

— Не слід недооцінювати Зброю Часу, — сказав він. — Якщо Туманоядро поцілить у тебе, то вмить зітре твою пам’ять. Ти не пам’ятатимеш свого життя, своєї мови і навіть як тебе звати. Ти перетворишся на порожню шкаралупу, будеш нічим, словом, тобі — гаплик.

Лука замовк. Якщо це під силу Туманоядру, думав він, то що станеться з ними в Тумані Часу? Вони не мають вибору. Він просто з’їхав з глузду, коли надумав проникнути крізь захисні лінії Чарівного Світу й досягти Серця Часу. Він, звичайний хлопчисько, поставив перед собою недосяжну мету. Якщо він і далі втілюватиме свої наміри, то під загрозою опиниться не тільки власне життя, але й життя його приятелів. Він не мав права цього робити; але, з другого боку, він не має права зупинятися, бо зупинка означатиме втрату надії на татове одужання, хай би якою примарною була ця надія.

— Не переживай ти вже так, — промовила Сорая Видр, перериваючи його болісні думки. — Ти ж не один. Май віру у великий Летючий Килим Царя Соломона Мудрого.

Настрій Луки трохи поліпшився, проте тільки трохи.

— Хтось знає про наше прибуття? — поцікавився він. — Хіба не тому прилетіли ці снаряди?

— Не обов’язково, — промовив Ніхтотато. — Гадаю, своїм наближенням до Туманів Часу ми спровокували приведення в дію автоматичної системи оборони. Зрештою, юначе, ми ось-ось зламаємо Правила Історії. Коли ввійдемо в Тумани, то залишимо позаду світ Живої Пам’яті й рухатимемося до Вічності; себто, — продовжував він, побачивши сум’яття на обличчі Луки і здогадавшись про необхідність пояснення, — ми рухаємося до таємної зони, де не цокає жоден годинник, де Час зупинився. Тому нікому з нас не варто туди потикатися. Це можна пояснити в такий спосіб. Коли якась комаха потрапляє в зону твого тіла, коли вона починає рухатися навколо тіла й ти почуваєшся ненайкраще, твоє тіло починає виділяти антитіла, і вони борються з комахою аж до її знищення, після чого твоє самопочуття поліпшується. За цього стану справ, боюся, ми — комахи, тому нам слід очікувати… протидії.

Колись шестирічний Лука бачив по телевізору кілька зйомок планети Юпітер, надісланих на Землю маленьким безпілотним космічним зондом, який, фактично, повільно падав на поверхню газового гіганта. Щодень зонд наближався до планети, і вона здавалася дедалі більшою. На зображеннях було чітко видно повільних рух газів, зміну кольорових шарів, зародження різноманітних смуг і вирів, а також дві Плями — більшу і меншу. Під кінець зонд почав притягуватися ґравітаційним полем планети і зник назавжди, за уявленнями Луки, тихо «ляпнувши» на її поверхню з таким собі всмоктувальним звуком, після чого Юпітер по телевізору більше не показували. Мірою того як летючий килим Решам наближався до Туманів Часу, Лука помітив, що їхня поверхня, як поверхня Юпітера, була сповнена різного роду рухів. Тумани пливли, крутилися у вирах, переливалися різнокольоровими, дуже заплутаними візерунками; наближаючись до Туманів, Лука побачив, як білий колір розщеплювався на безліч ніжних відтінків. «Ми — зонд, — думав він, — і то не безпілотний, а пілотований, і кожної секунди він може ляпнутися — і все. Кінець передачі».

Тумани наближалися до них, оточували їх зусібіч, засліплювали, аж тут летючий килим беззвучно увійшов у газоподібну білизну, проте Тумани Часу до них не торкалися, оскільки килим був оснащений невидимим щитом, силове поле якого дозволяло утримувати Тумани на певній відстані. Сидячи під невидимою захисною оболонкою бульки, а саме це обіцяла Сорая, — май віру в килим, казала вона, подорожні розпочали свій Перехід.

— О боже, — вигукнула Слоно-Качка, — ми входимо у забуття. Для Птаха Пам’яті — це просто трагедія.

«Це так ніби осліпнути, — думав Лука, — лишень ця сліпота має безліч кольорів і відтінків з цятками й спалахами — таке можна побачити за повіками із заплющеними очима». Він знав, що глухота може наповнити голову статичними і всякими іншим звуками, тож сліпота, можливо, також наповнює голову всіляким непотребом. Однак ця сліпота була іншою; вона була цілковитою. Йому пригадалося Ніхтотатове запитання: «А що було до Вибуху?», й одразу він усвідомив, що ця білизна, ця відсутність геть усього навколо могла бути відповіддю на нього. Це навіть не можна було назвати місцем. Це було тим, що було, коли не було нічого. Тепер він уже добре знав, що мають на увазі люди, коли говорять про речі, загублені в Туманах Часу. Це лишень образний вислів, а от Тумани — це не просто слова. Це те, що було, коли ще не було слів.

Білизна не була порожнечею; вона рухалася, безупинно кружляла навколо килима, наче та юшка, зварена з нічого. Ніщо-Суп. Килим летів так швидко, як тільки міг, себто насправді дуже-дуже швидко, але здавався нерухомим. У бульці не відчувалося вітру, а ззовні бульки не було на що дивитися, тож враження руху зникло. «Здається, — думав Лука, — ніби килим завис усередині Туманів і назавжди залишився у підвішеному