Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді

А Слоно-Птахи безперестанку питали одне одного, чого вони взагалі потрапили на килим. У сум’ятті під час від’їзду з Ретроспекторату вони якимсь дивом потрапили на облавок килима разом з «Арґо», але щось не пригадували, аби вони висловлювали згоду на своє перебування на килимі.

— Якщо ми чогось не пам’ятаємо, то такого й не було, — промовив Слоно-Селезень. Вони почувалися викраденими, такими, яких силою втягнули в пригоду, до котрої вони не мали жодного стосунку і яка, очевидно, була надзвичайно небезпечною, до того ж вони боялися випасти з килима.

Авжеж, Образцеса Сорая познущалася з них досхочу, вона це вміла робити, називаючи їх малятами, дівчатками і бевзями, а також ні-рибою-ні-м’ясом; вона казала їм, що вони страхопуди й нікчеми, страхополохи, легкодухи й квачі, а також що вони — запарені (цього слова Лука не знав, але легко міг здогадатися про його значення). Вона кликала їх «ціпціп», даючи їм зрозуміти, що вони боягузи, а найгірше було, коли вона зневажливо «пікала», наче до якихось мишей.

Ніхтотато переносив політ на килимі без жодних проблем, упевнено стояв за спиною Образцеси, тому Лука сповнився рішучості якнайшвидше й собі твердо стати на ноги. Перегодя це йому вдалося, і він перестав падати; за якийсь час уже всі четверо звірів також твердо стояли на всіх дванадцятьох лапах, а тоді нарешті стогони й бурчання припинилися, всі заспокоїлися і вже ніхто, по суті, не слабував.

Лука, як тільки зміг підвестися й утримувати рівновагу на летючому килимі, відчув страшенний холод. Килим саме підносився вище й летів швидше, і в нього зуб на зуб не попадав. А от Образцеса Сорая, здається, нітрохи не потерпала від холоду, хоч і була вдягнена в легку сукню, яка, як виявилося, була пошита з павутини та крилець метеликів; також не мерз Ніхтотато, який стояв за її спиною в Рашидовій яскраво-червоній сорочці з короткими рукавами і мав досить безтурботний вигляд. Ведмідь Собака завдяки своєму хутру також непогано почувався, а Слоно-Селезень і Слоно-Качка закуталися в пухнасте пір’я — їм також не було холодно, а от собака Ведмідь весь тремтів, від чого Луці ставало ще холодніше. «Хто б міг подумати, — розмірковував Лука, — що ця витівка з польотом виллється у численні практичні проблеми». Образцеса, коли побачила, що він змерз як цуцик, почала його діймати.

— Здається, — сказала вона, — ти думав, що килим має центральне опалення та інші вигоди. Але, дорогенький, це тобі не сучасний м’який міжміський довговорсовий килим. Намотай собі на вус, це — антикварна річ.

Однак припинивши дражнити Луку, Сорая плеснула в долоні — і дубова скриня, якої Лука досі не помічав на облавку летючого килима, відчинилася, й звідти випурхнуло дві тонких шалі. Одна шаль полетіла в руки Луки, а друга огорнула Ведмедя. Лука закутався у шаль — і відчув себе як у тропіках, йому стало жарко, і він вже волів прохолодного повітря.

— Людям не вгодиш, — промовила Образцеса, читаючи його думки, а тоді відвернулася від нього, аби приховати свою приязну усмішку.

Луці було тепло, його не мучила хитавиця, тож він почав милуватися чудовими краєвидами, що розкинулися перед його очима. Летючий килим проносився над руслом Річки Часу. Обабіч Річки розкинувся Світ Чарів, і син казкаря милувався місцями, знайомими йому з татових оповідей. Місцевість була всіяна містами, і Лука з дедалі більшим хвилюванням і дедалі більшим калатанням серця впізнав їх усіх: Хваб — Місто Мрій, Умід-Наґар — Місто Сподівань, Замуррад — Смарагдове Місто, Баадал-Ґарг — Надхмарне Місто-Фортеця. Десь далеко на сході піднімалися блакитні гори Країни Втраченого Дитинства, а на заході розташувалася Невідкрита Країна, а ген там удалині було Місце, де Ніхто не Жив. З хвилюванням Лука впізнав дивовижну архітектуру Будинку Ігор і Дзеркальної Зали, а за ними — Райські Сади Ґулістна й Бостан, найдивовижнішу Країну Уявних Істот Перістан, де пері, добрі феї, вступали у двобій із злорадними людожерами-велетнями — девами й бгуттами. «Ох, як мені хочеться, аби килим летів повільніше», — подумав Лука, адже це був світ, який він малював олівцями і фарбами, відколи себе пам’ятав, — світ, який, здавалося, був навіть ліпший, ніж його власний світ.

Тепер, високо над землею, він осягнув велич Світу Чарів і колосальну довжину Річки Часу; Лука також збагнув, що не дістався б до потрібного місця, якби покладався лишень на пам’ять Слоно-Птахів і на їхню тяглову силу. Летючий Килим Царя Соломона на шаленій швидкості наближався до пункту призначення, тож, незважаючи на передчуття великої небезпеки, його охопило збудження, адже завдяки Образцесі Видр неможливе стало трішки можливішим. І тут він побачив Тумани Часу.

Спочатку вони були білою, хмаристою масою на небокраї, але їхня справжня велич розкрилася після того, як килим улетів у цю білу масу. Тумани тяглися, наче якась м’яка стіна, через увесь світ, від небокраю до небокраю, охопивши й проковтнувши русло Річки, окутавши чарівні краєвиди й затуливши небо. За мить-другу вони закриють усе поле зору Луки, і тоді вже не залишиться Чарівного Світу, а будуть лишень В’язкі Тумани. Лука відчув, як оптимізм і збудження покидали його, а натомість у глибину його живота заповзало щось холодне й тривожне. Відчув на своєму плечі руку Сораї, але не заспокоївся.

— Ми досягли Межі Пам’яті, — оголосив Ніхтотато. — Твої гібридні м’ясо-рибні друзі «море й суша» далі не змогли б тебе транспортувати.

Слоно-Птахам це дуже не сподобалося.

— Ми не звикли до того, — промовила Слоно-Качка з величезною гідністю, — аби нас називали словами з меню.

(А це вже заговорив справжній Ніхтотато, збагнув Лука, істота, якої він не любив, і для цього він мав усі підстави. Його справжній тато ніколи б такого не сказав.)

— Також, — промовив