Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 Ендрю подивився на нього. Міський хлопчина. Не звик до цього. Обличчя Ейдана було вологе та біле, і він тремтів. Задумавшись про це, Ендрю також не почувався задоволеним.

 - Добре, - сказав він. – Давай підемо додому та зачекаємо поки не закінчиться дощ.

 Вони спробували це зробити. Але до цього часу жоден з них вже не був певен у якій стороні знаходиться домівка. Після деякого збентеження – протягом якого величезні дерева виливали декілька цистерн дощу, змішаного із гілками, гусеницями та листям прямо на їх голови - Ендрю твердо пішов прямо. Ліс був не дуже великим. Він знав, що скоро вони мають вибратися з нього. Ейдан слідував за ним, звиваючись плечима та патологічно підозрюючи, що, якщо скорчитися униз, то з його спини впаде лише вода, чи також велика безнога тварюка, яка якимось чином потрапила під його капюшон.

 Вони виявили, що опинилися перед стіною.

 Це не була велика стіна. Вона була висотою по коліно та побудована зі старої розсипчастої цегли, вкритої мохом. Але дещо зловісним фактом було те, що хтось заповнив усі прогалини та низькі місця у ній колючим дротом, який виглядав занадто новим. Здається вона тягнулася прямо через ліс, на всьому проміжку, який вони могли бачити.

 - Я не пам’ятаю цього! – сказав Ендрю. – І чому колючий дріт? Це моя власність. Я ніколи не погоджувався щоб хтось обносив частину лісу дротом.

 Із невеликим рохканням, він підняв один вологий чобіт та опустив з іншої сторони стіни. Там захрустіло мертве листя.

 Вздовж стіни, ніби це був сигнал, і далі захрустіло листя. Великий чоловік у сірій в’язаній шапці та вологому темно-синьому піджаку примарширував до стіни у великих гумових чоботях. Він ніс рушницю. А на повідку вів собаку. Пес неприємного виду, радше схожий на бультер’єра, із гладкою роздутою мордою та підлими рожевими очима. Ендрю, переводячи очі з чоловіка на пса, подумав, що їх обличчя напрочуд схожі, такі ж підлі та рожеві очі. Все одно, чоловік йому когось дуже сильно нагадував. Якщо забрати роздутість, подумав він…

 - Забери цю ногу звідси, - загарчав чоловік на Ендрю, - або я спущу пса на тебе. За цією стіною ви порушники.

 Ендрю почувався по-ідіотські, спійманим таким чином - верхи на стіні, але він сказав:

 - Ні, не заберу. Я володію цим лісом. Я Ендрю Хоуп. Хто - ви, до біса?

 - Охоронець, - прогарчав чоловік. Пес також загарчав і напружився на своєму повідку, дивлячись на ногу Ендрю.

 Ендрю, так зверхньо, як міг, забрав, радше швидко, ногу назад, до своєї сторони стіни.

 - Охоронець кого? – сказав він.

 - Містера Брауна, звичайно, - огризнувся чоловік. – Ліс з цієї сторони стіни належить йому. Він не пускає нікого на свою власність.

 - Дурниця! – сказав Ендрю.

 - Не вірите мені, йдіть і спитайте містера Брауна, - сказав чоловік. – У нього все це написано чорним по-білому. Тож забирайтеся звідси. Зараз. – Тут пес поставив передні ноги на цеглу та, вижидаючи, загарчав на Ендрю. Слина загорнула його великі жовті ікла.

 Ендрю позадкував.

 - Це все сфабриковано! – сердито сказав він. – Ви не маєте права видворяти мене з моєї власної землі! Я неодмінно поговорю із вашим роботодавцем. Скажіть як вас звати.

 - Охоронець, - сказав чоловік. – Це єдине ім’я, яке ти одержиш. Говори із ким хочеш, але забирайтеся спочатку з лісу, поки я не спустив пса з повідка. – Він потягнувся туди, де повідок був з’єднаний із ошийником пса. – Зникли швидко, - сказав він. – Обидва. Зараз же.

 Здається, більше нічого не залишалося, як піти. Білий від гніву, Ендрю повернувся та промарширував геть. Він був настільки розгніваний, що забув, про те, що ще хвилину тому вони загубилися у цьому лісі. Він просто повернув у бік Мелстоун Хаузу та марширував великими сердитими кроками, а за ним рисів Ейдан, щоб не відстати. Звичайно ж, через деякий час між деревами з’явився підбілений дощем зелений луг. Ендрю блискавично прокрокував поміж овець Воллі Стока.

 - Цей ліс мій! – сказав він. Він належав моєму дідусеві. Це відзначено у справах. Я зателефоную своєму юристу. Цей Браун абсолютно не має права перекривати парканом половину лісу, не кажучи вже про погрози нам зі сторони його працівника!

 Ейдан глянув на обурене біле обличчя Ендрю та був вражений. Це було вперше, коли він бачив, як Ендрю виглядає небезпечним. Він дивувався, що Ендрю збирається зробити.

 Коли вони досягли будинку, Ендрю рвонув у свій кабінет та витяг запилюжені жовті пакети, у яких знаходилися папери щодо Мелстоун Хауз.

 - Що це ви удвох учиняєте, капаючи водою по всьому будинку? – хотіла дізнатися місіс Сток.

 Ендрю проігнорував її та розклав документи по всьому столу, незважаючи на те, що дощ, з волосся, шльопав на них.

 - Ось воно! – сказав він Ейдану, нетерпляче змахуючи воду з мапи. – Як я і думав. Ця лінія позначає межі власності і вона проходить як раз навколо цілого лісу. Землі Менора лише підходять до цих меж. Він насмілився напускати на мене пса!

 Він схопив телефон та набирав лютими ударами номер свого юриста.

 - То ви будете зараз ланч? – запитала місіс Сток.

 - Не зараз, - сказав Ендрю із телефоном біля вуха. - Я занадто роздратований, щоб їсти. Алло? Чи можу я поговорити із Ліною Баррінгтон-Сток, будь-ласка? Терміново.

 - Ви мене чули? Ланч? – вимагала місіс Сток.

 Голос у вусі Ендрю казав, що місіс Баррінгтон-Сток тільки що вийшла з офісу, але зв’яжеться, якщо Ендрю залишить своє ім’я та номер телефону. Він подивився з-під лоба на місіс Сток.

 - Ейдан буде ланч, - сказав він. – Я зайнятий.

 - Перепрошую? -