Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

більше ніж коли-небудь, був схожий на Шона. Обличчя розпливлося у величезну усмішку, коли Ейдан висунувся з вікна, показуючи два ряди надзвичайно великих квадратних зубів. Нижче, на Гроілі був одяг. Все таки Ейдан зробив його завеликим. Гроіл був змушений завернути рукави та підвернути штанини джинсів. Ейдан міг бачити бліді обшлаги понад Гроіловими голими ступнями – які все ще виглядали величезними, навіть з висоти поверху.

 - О, добре! Ти знайшов одяг! – сказав Ейдан.

 Гроіл шалено закивав, а біля його очей з’явилися зморшки від посмішки.

 - Ти його зробив?

 - Так, - сказав Ейдан.

 - Так і думав, - сказав Гроіл. – Він пахне тобою. Запах хорошої магії.

 - А він подобається тобі? – з тривогою запитав Ейдан.

 Гроіл знову кивнув та блаженно усміхався.

 - Зручний, - сказав він. – Теплий. Ошатний також. Я буду добре спати, як прийдуть зимні дні. І є простір для зростання. Зараз ніхто не зможе сміятися з мене через голизну. Ти дуже добрий. Я буду хвалити тебе Високому Лорду. Може навіть попрошу когось згадати про тебе при Королі. 

 - Все в порядку, - сказав Ейдан, дивуючись хто такі Високий Лорд та Король. – Не має за що.

 - У мене був невеликий клопіт із цими не-гудзиками, - сказав Гроіл. – Я правильно їх застібнув? – Він позадкував, так, щоб Ейдан міг бачити блискавки на джинсах та на комірі спортивної куртки, і вказав на них. – Ви тягнете їх, щоб закрити? Так?

 Обидві блискавки були правильно застібнуті. Гроіл не був дурнем, подумав Ейдан, навіть за умови що либонь ніколи у житті не бачив блискавок.

 - Так, - сказав він. – Блискавки. Ти обидві застібнув правильно. Добре виглядаєш.

 - Блискавки, - повторив Гроіл. – Я добре виглядаю. Я добре почуваюся. Я отримав одяг! - Він помчав, розмахуючи руками на манер Шона, та почав танцювати навколо невиразного, залитого місячним світлом газону. – Я отримав одяг! – співав він скрипучим тенором. – Я добре виглядаю! Я отримав блискавки, я отримав одяг, я добре виглядаю! – Він стрибав. Він скакав. Він екстравагантно задирав ноги. Він підплигував. Раз чи два, Ейдан був певен, що Гроіл залазив у чортополох, але не помічав цього. Його ступні мали бути доволі жорсткі. – Я отримав блискавки! Я отримав одяг! – ревів Гроіл, та стрибав як балерина, роблячи твізли [26] у повітрі.

 Через мить, або десь так, Ейдан підхопив ритм Гроіла, висунувся з вікна та плескав у долоні в такт танцю. До того часу, коли Гроіл відтанцював за ріг будинку та зник з очей, долоні Ейдана доволі боліли. І навіть тоді, Ейдан ще чув, як Гроіл співає на відстані. Він пішов назад у ліжко, радше здивований тим, як легко когось зробити щасливим. Бабця завжди казала, що ти і себе робиш щасливим, але насправді, до цього часу, Ейдан їй не вірив.

 - Гроілу сподобався одяг, - повідомив він Ендрю вранці.

 Ендрю посміхнувся над беконом, якого смажив. Здається сьогодні він готував сніданок раніше ніж зазвичай.

 - Я чув як він співав, - сказав Ендрю. - Не кращий тенор у світі.

 - Він також і танцював, - сказав Ейдан.

 - Я відчув як тремтить земля, - відповів Ендрю, вивертаючи бекон та підсмажений хліб на дві таці. – Їж. Сьогодні ми будемо слідувати за кордоном в іншому напрямку, зліва від провалля у дорозі. Здається буде дощ, тож я хочу вийти з дому якомога скоріше.

 Мряка почалася, як вони вдвох вийшли з дому, і, безсумнівно, стало холодніше. Гроіл буде радий одягу, думав Ейдан, коли плентався повз корів Воллі Стока, на шляху до дороги. Задумавшись про це, Ейдан порадів своєму власному новому, на блискавці, дощовику. “Я отримав блискавки!”, подумав він та не міг стримати посмішку.

 З цієї сторони кордон зовсім не був таким постійним, як подумав Ендрю. Він випинався далі від лісів та полів Ендрю, у невідомі луки, де тягнувся якійсь проміжок біля дороги, допоки дорога не згорнула у напрямку колишнього Університету Ендрю. Тут, на деякий час, вони загубили лінію кордону. Справді, задавався питанням Ейдан, чи вони самі також не загубилися. Вони пробиралися крізь болотисте поле повне високих очеретів, звідки вони навіть не бачили містечка, однак могли чути церковний годинник, десь вдалечині за лісом. Одинадцять годин, подумав Ейдан. Вже.

 У цей час пішов справжній дощ, білий та проливний. Очерет нахилився та шипів, а далекий ліс майже зник за сірими стержнями дощу. Вони ледь бачили куди ступають, не кажучи вже про те, щоб шукати кордон. За секунди вони промокли, волосся стікало на очі, а окуляри стали майже непотрібними. 

 Ендрю зробив два великі хлюпаючі та смокчучі кроки у, ймовірно, неправильному напрямку та зупинився.

 - Не добре, - сказав він. – Давай підемо у ліс та заховаємося там, поки це не зупиниться. Не може довго так сильно дощити.

 Ейдан зняв окуляри і лише тоді зміг майже розгледіти, за дощем, темно-зелений ліс. Він був набагато далі, ніж хлопець думав. Вони спотикалися та в’язнули у напрямку до лісу, і час від часу кожен з них намагався витерти вологі окуляри об носовичок Ендрю. Ейдан забув у своїй крамничній оргії, що йому можуть знадобитися носовички. Він проклинав себе за це, коли вони нарешті спотикалися крізь зарості ожини під деревами.

 - Тут також волого, - сказав він з відразою.

 - Так, але по-іншому, - сказав Ендрю.

 Це була правда. Листя з дерев затримували дощ, тож вони, принаймні могли бачити куди ідуть. Але час від часу, у дереві накопичувалося забагато води і усе це впаде униз, двадцять хвилин насиченого дощу - і воно перехилялося на їх голови. Нагорі, вони могли чути, дощ неухильно шипів на вершинах дерев, поки усе навколо них, дерево за деревом, не навантажилося холодною водою та не полилося униз.

 - Гадаю, ми потонемо, -