Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

— Ну, й куди ж вас привів той слід?

— Усякий комп’ютер має свій власний підпис, індивідуально-неповторний, як і відбитки пальців, — провадив О’Гир. — Мають свої підписи й мережі. Вони залишають мікросліди, й що старіші проводи, то сліди чіткіші. Все на світі складається з молекул, і якщо ви напихаєте гігабайти даних у тонесенький кабель, то, звісно, з часом той кабель помалу зношується.

Тим часом Лаккей уже почав утрачати терпець.

— Послухай-но, О’Гире! — гаркнув він. — Час дорогий. Там життя пана Фаула повисло на волосині. Тож негайно переходь до суті, поки я тобі чого-небудь не зламав.

Спочатку кентавр хотів засміятись. Звісно, великий багноїд жартує? Але вчасно згадав, як Лаккей розправився з Клопотовими ЗПОПівцями, й вирішив перейти до суті зразу ж.

— Гаразд, багноїде. Ти тільки не хвилюйся. Ще кілька слів пояснень — і буде суть! Так-от, я провів ваш MPEG крізь мої фільтри. І за виразними слідами урану визначив: північ Росії.

— Яка точність! Просто пальцем у небо!

— Я ще не договорив, — осміхнувся О’Гир. — Дивіться і вчіться!

Кентавр вивів на настінний екран зроблену з супутника фотографію Полярного кола.

— Уран означає Сєвероморськ. Ну, ще район у радіусі п’ятдесяти миль довкола нього. — Із кожним ударом по клавіші зменшувалася світлова пляма, що позначала гаданий ареал пошуків. — Але мідні проводи застосовувались тільки в старих мережах, змонтованих на початку двадцятого століття й відтоді латаних-перелатаних… Отже, склавши це все докупи, виходимо на… Мурманськ. Елементарно, як два плюс два.

Артеміс аж похилився вперед: увесь — увага.

— Уявіть собі, мурманська мережа нараховує близько двохсот вісімдесяти чотирьох тисяч наземних ліній зв’язку! — Тут О’Гир просто не міг не засміятись. — Наземних. Варвари!

Лаккей гучно хруснув суглобами пальців.

— Ах! Отже, двісті вісімдесят чотири тисячі наземних ліній. Я написав спеціальну пошукову програму, котра порівнювала б сліди, залишені на MPEG’y, з характеристиками цих кабелів. І дістав лише дві можливі лінії. Перша веде до мурманської прокуратури.

— Дуже сумнівно. А друга лінія?

— Другу зареєстровано на ім’я такого собі Михаїла Васікіна, що мешкає на проспекті Леніна.

Артеміс відчув, як його шлунок стисся, мов кулак.

— А що нам відомо про цього Михаїла Васікіна?

О’Гир поворушив пальцями, мов справжній піаніст.

— Я провів пошук у моєму власному архіві розвідувальних даних. Бачите, я маю таке хобі: колекціоную досьє багноїдських так званих розвідувальних спецслужб. До речі, там і про тебе є чимало згадок, Лаккею.

Тілоохоронець спробував удати з себе невиннятко, але м’язи його обличчя не зовсім упоралися з цим нелегким завданням.

— Михаїл Васікін — колишній співробітник КДБ, нині працює на мафію. Як це називається у росіян, бригадир районного масштабу. Не дуже високий рівень, але куди вище за просту вуличну шпану. Над Васікіним стоїть бос — також мешканець Мурманська, відомий там як Бритва. Основним джерелом прибутків банди є викрадання європейських бізнесменів. За останні п’ять років вони викрали шістьох німців та одного шведа.

— А скількох із цих людей пощастило визволити живими? — майже пошепки запитав Артеміс.

О’Гир зазирнув до своїх статистичних даних.

— Жодного, — відповів кентавр. — А в двох випадках пропали й ті люди, що провадили переговори зі злочинцями. Зникли без сліду й вісім мільйонів доларів, виплачених як викуп.

Лаккей насилу підвівся з крихітного (як для такого здоровила) ельфійського стільчика.

— Усе, досить балачок. Гадаю, настав час познайомитися панові Васікіну з моїм близьким другом, паном Великим Кулаком.

«Надто мелодраматично, — подумав Артеміс. — Але ж і сам я не висловився б краще».

— Слушно кажеш, друзяко, — мовив він уголос. — Час і справді настав. Але я б не хотів додати твоє ім’я до списку посередників, що пропали безвісти. Ці мафіозі — пронози з проноз. Тож нам доведеться стати ще більшими за них пронозами. Ми маємо такі переваги, які й не снилися тим, хто намагався домовитися з мурманською бандою. По-перше, ми знаємо ім’я викрадача, по-друге, нам відомо, де він живе, і, по-третє, що найголовніше, нам допомагає Чарівний Народ. — Артеміс кинув погляд на командувача Корча. — Адже він нам допомагає, чи не так?

— Принаймні вам допомагаю я як представник Чарівного Народу, — відповів командувач. — Звісно, я не можу наказати жодному з моїх людей податися в Росію. Я можу тільки сподіватись, що дехто мене підтримає. — Тут Корч подивився на Холлі. — Що ти скажеш?

— Звісно, я вирушаю з вами, пане командувачу, — кивнула головою Холлі. — Адже кращого за мене пілота вам не знайти.

У підвалі «Лабораторій Кобой» господиня-піксі облаштувала тир. У ньому все було зроблене відповідно до її вказівок. Тут використовувалась її ж система тривимірних мішеней, стіни були захищені найдовершенішою звукоізоляцією, а підлога стояла на гіроскопах. Кинь сюди слона з висоти двадцяти метрів, і жоден сейсмограф у світі не зареєструє бодай найлегшого тремтіння землі.

Збудовано тир спеціально для тріади Б’ва Кел, аби, поки ще не почалася справжня операція з повалення теперішньої влади, гоблінам було де попрактикуватися в користуванні «свинорилами». Але найчастіше сюди приходив Дрюк Глодів. Здавалося, тут він збував кожну свою вільну хвилину, вступаючи у віртуальні герці зі своїм заклятим ворогом — командувачем Джуліусом Корчем.

Коли Опал увійшла до зали, Дрюк якраз усаджував заряд за зарядом зі свого улюбленого «свинорила» системи «Зух» у тривимірний голографічний екран, на якому крутився якийсь давній навчальний фільм із командувачем Корчем у головній ролі. Видовище було жалюгідне, але піксі обачливо промовчала, нічого не сказавши Дрюкові про свої враження.

Дрюк виколупав з вух вату.

— Ну, хто там врізав дуба?

Опал передала спільникові мініатюрний відеопристрій.