Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

— О-о… — тільки й протяг Люк Каррере.

— Незабаром до тебе зайдуть мої друзі. І я хочу, щоб ти їх сфотографував. Це у нас така гра.

— А як я дізнаюся, що то твої друзі? — спитав Люк. — У мене буває багато гостей.

— Вони цікавитимуться батарейками. Якщо мої друзі запитають тебе про батарейки, то ти їх і сфотографуєш.

— Авжеж. Славно!

І справді славно. Хіба може Голос просити його про щось погане? Голос — його найліпший друг.

Холлі провела «стукалку» через останній відтинок шахти. Спеціальний датчик, установлений на носі шатла, увімкнув посадкові вогні.

— Гмм, — протягла Холлі.

Артеміс, примружившись, визирнув назовні крізь кварцове лобове скло.

— Є проблеми?

— Та ні… Просто ці вогні не повинні вмикатись. Цей термінал знеструмлено ще в минулому сторіччі.

— Попрацювали наші друзі гобліни?

Холлі насупилась.

— Сумніваюсь. Вони навіть світловий куб ушістьох вкручують. А щоб підвести освітлення до посадкового майданчика, потрібні особливі знання. Ельфійські знання.

— Отже, справа не така й проста, — виснував Артеміс. Коли б він мав бороду, то багатозначно погладив би її при цьому. — Чую дух зради. Лишилося тільки знайти того, хто мав доступ до цієї технології та підстави продати її гоблінам.

Холлі повернула ніс шатла до посадкових вогнів.

— Це ми дуже швидко з’ясуємо, — процідила ельфиня. — Ви тільки приведіть до мене ту людинку, котра торгувала з гоблінами, і я витягну з неї правду. Перед моїми гіпнотичними чарами він не встоїть.

Шатл пришвартувався, і повітря з гучним сичанням вихопилося з-під гумової манжети, що герметично охопила корпус «човника», зм’якшивши посадку.

Лаккей зіскочив зі свого крісла ще до того, як згас напис «Розщебніть ремені безпеки». Тілоохоронцеві хотілося мерщій розім’ятись.

— Тільки ж нікого не вбивайте! — застерегла Холлі. — У Підземної поліції інші методи. Затямте принаймні ось що: мертві багноїди не викажуть нам своїх спільників.

Ельфиня понатискала на якісь кнопки й вивела на екран шатла карту. Це був план старої частини Парижа.

— Отже, — провадила вона, показуючи на один із мостів через Сену, — ми перебуваємо ось тут. Під цим мостом, за шістдесят метрів від Нотр-Даму. Я маю на увазі собор — не футбольну команду. Термінал замасковано під опору моста. Ви зупинитеся перед дверима й зачекаєте, поки я дам вам зелене світло. Тут нам слід бути обачними. Бракувало тільки, щоб хтось із парижан побачив, як ви виходите з суцільної цегляної стіни.

— А ви хіба не підете з нами, капітане? — запитав Артеміс.

— У мене інший наказ, — осміхнулася Холлі. — Більш за все це схоже на пастку. Хто знає, що може чекати на нас там, за дверима? Вам добре — ви можете прикинутися звичайними туристами з Ірландії. Таких, як ви, по місту ходять юрби.

— Гаразд, нам добре. А якісь ниточки для пошуків ви нам даєте?

Холлі вставила диск у комп’ютер.

— О’Гир підключав свій сітківкоскан до затриманого гобліна. Все свідчить про те, що він бачив ось цього багноїда.

Ельфиня вивела на екран фотографію.

— О’Гир знайшов у своїх інтерполівських файлах деяку інформацію про цього типа. Звати його Люк Каррере. Адвокат, позбавлений права займатися юридичною діяльністю. Нині підробляє приватним розшуком.

Холлі надрукувала картку.

— А ось його адреса. Він щойно переїхав у шикарні нові апартаменти. Можливо, це й не має жодного стосунку до нашої справи, але принаймні хоч є з чого почати. Мені потрібно, щоб ви його знерухоміти й піднесли йому до очей ось цю річ.

І Холлі передала тілоохоронцеві предмет, схожий на годинник аквалангіста.

— Що це? — запитав Лаккей.

— Це пристрій зв’язку, який передає не лише звук, а й зображення. Ви піднесете це до обличчя Каррере, і я просто звідси за допомогою гіпнотичних чарів витягну з нього інформацію. До речі, в цій машинці установлено також одну з останніх О’Гирових придумок — персональний захисний екран «відбий-промінь». Дослідний екземпляр, до вашого відома. Вам випадає честь його випробувати. Якщо доторкнутись до екранчика комутатора, мікрореактор відразу створить довкола вас сферу трифазного світла. Діаметр — два метри. Твердих предметів вона не зупинить, зате надійно захистить від лазерних чи паралізувальних розрядів.

— Гмм, — з сумнівом протяг Лаккей. — У нас на поверхні не часто вдаються до бластерів та паралізаторів.

— Ну то не вдавайтесь до них. Мені яке діло?

Лаккей уважно розглянув крихітний пристрій.

— Двометровий діаметр захисної сфери? Отже, радіус — один метр… А як руки-ноги не вміщаються, тоді що?

Капітан Куць жартівливо боксонула тілоохоронця в живіт.

— Моя порада здоровилу: скрутись калачиком!

— Дякую за цінну пораду, — мовив Лаккей, застібаючи ремінець на зап’ясті. — Гаразд, я пішов, а ви двоє постарайтесь не повбивати одне одного, поки мене не буде.

Артеміс здивувався, що з ним траплялося вкрай рідко.

— Поки тебе тут не буде? Невже ти хочеш, щоб я пас задніх?

Лаккей показав на своє око.

— Не хвилюйтесь, пане, ви все побачите через камеру, що на моїй райдужці.

Кілька секунд Артеміс не міг заспокоїтись, та нарешті знову сів у крісло другого пілота.

— Я розумію. Я тебе тільки затримуватиму, а що раніше ми виконаємо це завдання, то швидше вирушимо на пошуки мого батька.

— Звісно, якщо ви наполягаєте…

— Ні. Зараз не час для дитячих забаганок.