Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

— Він мені подобався більше, коли спав собі, — закотив очі під лоба Михаїл.

Камар кивнув головою і сплюнув у камін.

— А ще нарікає: простирадла, мовляв, надто грубі. Та хай дякує, що я його досі не запхнув у мішок та не втопив у затоці…

Тут пусті Камарові погрози урвав телефонний дзвінок.

— Ось воно, друзяко! — мовив Васікін, поплескавши Камара по плечі. — Починається!

Він підняв слухавку.

— Так?

— Це я, — озвався голос, що через стару проводку звучав мов із порожньої бляшанки.

— Пане Брит…

— Стули пельку, дурню! Ніколи не смій вимовляти моє ім’я!

Михаїл зробив судомний ковток. Шеф не бажав, щоб його ім’я пов’язалося з чимось кримінальним. Розпорядження він давав тільки усно й жодних паперів ніколи не підписував. Навіть телефонував він тільки з авто, в якому гасав довкола міста, аби міліція не могла засікти місце його перебування.

— Пробачте, босе. Виправлюсь!

— Виправляйся, поки маєш час, — зауважив ватажок мафії. — А зараз слухай і мовчи, бо все одно не скажеш нічого путнього.

Васікін прикрив долонею мікрофон.

— Усе гаразд! — прошепотів він, показуючи Камарові піднесеного догори великого пальця. — Ми чудово впорались.

— Фаули — не дурне поріддя, — провадив Бритва. — Я не сумніваюсь: вони всі сили зосередили на тому, щоб простежити, звідки вийшов наш лист.

— Та я ж туди вірус самознищ…

— Я тобі що звелів?

— Мовчати, пане Брит… пане босе.

— Ото ж бо й воно. Надішли вимогу про викуп і негайно вивозь Фаула у відстійник.

Михаїл зблід.

— У відстійник?

— Так, у відстійник. Там вас точно ніхто не шукатиме, це я гарантую.

— Але ж…

— Знову балачки! Та будь же ти мужиком! Ну посидиш там пару днів, опромінишся трохи — колись помреш на рік раніше, але ж не в цьому році.

Мізки Васікіна аж шкварчали, вишукуючи переконливу відмовку, але так і не вишукали.

— Гаразд, босе, — вичавив Михаїл нарешті. — Як скажете.

— Саме так: як я скажу… А тепер слухай уважно. Це твій великий шанс. Зробиш усе, як слід, і підіймешся на пару щаблів в організації.

Васікін задоволено усміхнувся. Ось воно, життя, повне шампанського й дорогих автомашин, манить до себе, кличе!

— Якщо цей чоловік і справді батечко пацана Фаула, то малий легко розщедриться. Як тільки одержите гроші, зразу ж занурте обох у Кольську затоку. Не потрібні мені синочки, що зосталися б живі, й оголосили мені вендету. Як щось не складеться — телефонуй мені.

— Так точно, босе.

— До речі, ще одне.

— Так?

— Не телефонуй мені ні в якому разі.

Почулися короткі гудки. А Васікін витріщився на слухавку, немов на ній аж кишіло чумних бактерій.

— Ну? — запитав Камар.

— Ми повинні надіслати другого листа.

Камарів рот розтягся в широкій усмішці.

— Класно! Нарешті ця справа наблизилася до кінця.

— А тоді ми повинні перевезти наш вантаж у відстійник.

Широка усмішка щезла вмить — немов лисиця у нору шаснула.

— Що-о? Оце зараз?

— Атож. Саме зараз.

Камар закрокував туди-сюди по крихітній вітальні.

— Це божевілля! Повна дурість! Фаул дістанеться сюди не раніше, ніж за два дні. А нам ці два дні там сидіти й дихати тією заразою? Заради чого?

Михаїл простяг йому слухавку.

— То потелефонуй йому та так і скажи. Я певен: шефові сподобається, коли ти назвеш його божевільним.

Камар упав на потертий диван і схопився руками за голову.

— Невже це коли-небудь скінчиться?

Його партнер увімкнув стародавнього комп’ютера з оперативною пам’яттю «аж» на шістнадцять мегабайтів.

— Чого не знаю, того не знаю, — відказав він, надсилаючи складеного заздалегідь листа. — Зате достеменно знаю, що нас спіткає, якщо ми не виконаємо Бритвиного наказу.

— Ну, то піду хоч накричу на бранця, — тяжко зітхнув Камар.

— А допоможе?

— Навряд чи, — визнав Камар. — Зате на душі трішечки полегшає.

Ця арктична станція ніколи не користувалася особливою популярністю серед туристів. Звісно, айсберги та білі ведмеді — чудове видовище, але ж хіба варто заради них дихати украй насиченим радіацією повітрям?

Холлі пришвартувала шатл на єдиному придатному майданчику. Сам термінал нагадував покинутий людьми склад. Стрічки конвеєрів зміїлися по підлозі, а труби опалення, що працювали в найощадливішому режимі, потріскували й дзинчали, мов комашня.

Холлі відчинила древню шафку і роздала всім людські пальта й рукавички.

— Закутуйтесь, багноїди! Надворі холодюка.

Підказки Артемісові не були потрібні. Сонячні батареї терміналу відключено хтозна-коли, й від полярного холоду потріскалися стіни, мов горіх у щипцях.

Лаккеєві Холлі не подала, а кинула пальто.

— Чи знаєш, Лаккею, як ти жахливо тхнеш? — сміючись, крикнула ельфиня.

— Це все ти з твоїм триклятим гелем, — пробурчав тілоохоронець. — Здається, навіть шкіра у мене стала іншого кольору.

— Та не журись! Років через п’ятдесят воно змиється.

Лаккей під саме горло защебнув військову шинель.