Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

— То скільки їх ми вже маємо?

Це знов був голос Юнсона.

— Та не так і багато, як на той час, що є в нашому розпорядженні, — відповів секретар, — але протягом тижня ми з цим упораємося. Можеш розпочинати тренування з тими, хто в нас є, — і він загиготав.

— Я вже розпочав це повним ходом, — сказав Юнсон, і Фабіанові чомусь зовсім не сподобалася та відповідь.

— Хвилиночку, ти мусиш це побачити, — вів далі чоловік. — Заткни вуха!

І тут же з того кутка, де розмовляли чоловіки, пролунав пронизливий свист. Фабіан відчув, як у його жилах захолола кров, і якусь мить у світі не було нічого, крім того жахливого звуку. Потім хлопцеву руку здавила м’яка рука ангела, нараз кров у жилах запульсувала як і раніше, і він знов оговтався. Кімната й досі мовби тремтіла від луни того свисту.

Швидкі, нервові, важкі кроки відлунювали в усьому будинку. Двері відчинилися і знов із хряском зачинилися. Нараз десь із самого низу почувся ритмічний тупіт, від якого підлога заходила ходором. Двоє чоловіків покинули кімнату.

Фелікс невсипно поглядав туди з-за штори. Двері до зали були широко відчинені, й вони могли бачити все, що там діялося. Двоє чоловіків стояли до них спинами у стойці «вільно». Обоє були в чорному одязі, секретар — у костюмі, а Юнсон і досі в судійському вбранні. А з дверей підвалу нескінченним потоком маршували чоловіки та хлопці в чорних футбольних костюмах.

10

Фабіан помітив, що він усе ще тримав Феліксову руку в своїй. Тепер він її міцно стискав, оскільки впізнав тих, що маршували з дверей підвалу. Спереду йшли Турд і його батько, обоє зі скляними поглядами. Ті, хто ступав за ними, мали не набагато кращий вигляд. Усі вони, відбиваючи такт ногами, ішли вперед, і обличчя в них були порожні.

Фабіан усіх їх упізнав. То були хлопці зі школи, і більшість зі своїми батьками. Усі вони приходили на зібрання у молитовний дім.

— Стр-р-р-унко! — раптом крикнув Юнсон, і голос у нього був уже не такий приязний.

Постаті в чорному виструнчилися й гучно вдарили підборами.

Фабіан спантеличено озирнувся на Фелікса, шукаючи ради та підтримки. Що сталося з тими людьми? Чи можна щось зробити, аби їм допомогти?

Ангел приклав до рота палець, мовляв, мовчи.

— Будьте готові до служби! — заревів Юнсон. — Нам потрібні два добровольці, які завтра відвідають Креспа й переконають його передумати.

Фабіан похолов. Про що це він?

Двоє чоловіків тут же виступили з шеренги. То був начальник поліційної дільниці Таґ і лікар Маґель.

Раптом вони помітили, як будинок знов загойдало — здавалося, що задвигтіли стіни й стеля. Із підземелля, що було під ними, вгору здіймався рев, настільки повен гніву, що Юнсон зблід, як полотно.

Рев підіймався дедалі вище, і врешті-решт підвальні двері зі страшезним хряском розчахнулися.

На порозі з’явився Оксамитовий Лицар — так само елегантний, як раніше. Одначе вигляд у нього був набагато страшніший, ніж будь-коли.

— Йой-йой, — почув Фабіан Феліксове бурмотіння. — Який же він розлючений!

Оксамитовий Лицар важко дихав і кидав навсібіч погрозливі погляди. Очі за темними окулярами метали блискавки. Тепер він був Асмодеусом. Фабіан від жаху не знаходив собі місця попри те, що тримав Фелікса за руку.

— Хтось… — повільно й стримано почав Оксамитовий Лицар, — хтось вставляє нам палиці в колеса. У будинок закрався злодій. Спустіть собак! Прочешіть будинок і сад! ЗАРАЗ ЖЕ!

Після того командного крику зчинилась неймовірна веремія, почулося тупотіння чобіт і валування собак. Оксамитовий Лицар, схрестивши руки, стояв посеред зали з розлюченою міною на обличчі, а «футболісти» в чорному розбіглися хто куди. Двоє з них рушили в бік відчинених дверей, що вели до кімнати, де були Фелікс і Фабіан, і Фабіан знов швиденько сховався за штору. Один із хлопців у чорному був син начальника поліційної дільниці, а другий — син лікаря. Вони нишпорили по кімнаті й шукали за всіма меблями. Ось-ось і за штори заглянуть. Фабіан у розпачі глипнув на Фелікса, який собі спокійно усміхався.

Потім Фелікс притягнув Фабіана до себе й накрив своїми крильми. Фабіан відчув, що страх минувся. Здавалось, Фелікс був не менший за нього на цілу голову, а великий і надійний. Хлопець заплющив очі й розслабився. І ось він почув, як десь далеко хтось одним махом розсунув штори.

— Тут нема нікого, — долинув до нього чийсь голос. — Ходімо на другий поверх.

Штори знов зсунулися, і кроки шукачів зникли з кімнати. М’які, мов пух, ангельські крила здійнялися вгору.

Фелікс визирнув у шпарину між шторами. Двері ще звільна зачинялися, а в кімнаті вже нікого не було.

— Нам треба звідси вшиватися, — сказав Фелікс. — Ану наляж на двері за своєю спиною. Нема сумніву, що ти їх відчиниш.

Подвійні двері тераси зі скрипом прочинилися, і до кімнати сильним подувом вітру ввірвалося нічне повітря. Двері зали розчахнулися, і на якусь хвильку їхні силуети на тлі саду, залитого місячним світлом, окреслилися.

Секретар ні миті не вагався.

— Тривога! Тривога! — закричав він. — Хтось проник у бібліотеку!

І тут же учасники пошукової акції, немов підхоплені хвилею у час відпливу чи припливу, змінили напрямок, і всі чорновбрані кинулися сходами з другого поверху вниз.

Оксамитового Лицаря ніде не було видно. Очевидно, він знов повернувся в свої катакомби чекати результату.

Фабіан не знав, що робити. Але Фелікс потягнув його за собою, й вони семимильними кроками помчали садом. Дуже скоро до них долинув пронизливий свист, несамовитий гавкіт і гарчання. Секретар нацькував на них собак. Що ж, доведеться йому спіймати облизня. Фабіан сам собі усміхнувся. Собаки відразу ж їх упізнали, замахали хвостами й заскавуліли. Фелікс усіх чотирьох погладив і прошепотів кожному з них на вухо якісь слова. Собака-вожак підвівся, нашорошив вуха й схилив голову набік. А потім загавкав і кинувся бігти майданчиком для в’їзду та виїзду автомобілів, ведучи за собою і тих трьох. І відразу ж Фабіан та Фелікс почули страшенний лемент біля будинку.

— Що це таке? — репетував секретар. — Нагору! Нагору, кажу я вам, тюхтії! Ні-і-і-і-і-і-і… — а решта все потонуло в собачому гавкоті.

Фелікс стенув плечима й сказав:

— Авжеж, він дасть собі раду, я тільки попросив їх, щоб вони його провчили. Але він, мабуть, надовго це запам’ятає!

Фелікс схопив Фабіана за руку, і вони разом підстрибнули й, перелетівши через велику ґратчасту браму, опустилися потойбіч на землю.

Коли вони опинилися у