Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд
І вони пішли між темними деревами. Страхітливо шуміло листя, і щось шурхотіло в траві й кущах. Фабіан затамував дух, але щосили тримався за гарячу, міцну Феліксову руку й трохи заспокоївся. Він заплющив очі й слухняно переставляв ноги, сподіваючись, що скоро вони вийдуть із цього темнющого парку. Фелікс тряснув його руку.
— Розплющ очі! — звелів він. — Навіть якщо тебе ведуть, ти повинен бачити, кудою йдеш. Тобі завжди треба мати розплющені очі, щоб бачити всіх зустрічних. І це стосується не лише нічного парку.
Фабіан знов трохи збентежився. Фелікс мав рацію: атож, не варто у всьому покладатися лише на вищі сили. Важливо ніколи не втрачати своєї пильності.
Аж ось вони вийшли з парку. Край нього стояв великий панський маєток. То був один із перших будинків, зведених після того, як місто стало розширюватися по другий бік захисного валу. Маєток, вікна якого були затулені чималими віконницями, тонув у пітьмі. Перед алеєю, що вела до центрального входу, височіла ґратчаста брама.
— Либонь, не будемо завдавати собі клопоту й дзвонити, — сказав Фелікс, стоячи перед брамою. — У нас є власний метод, — і він знов висмикнув зі спини одне стернове перо й простягнув його Фабіанові. — Гоп-ля, — мовив він. — Цього разу стрибаймо вгору!
Взявшися за руки, вони підстрибнули, полинули над брамою і спокійнісінько й безгучно приземлилися з другого її боку.
І тільки Фелікс хотів було забрати у Фабіана стернове перо, як до них долинуло тихе гарчання. Фабіан здригнувся. Звісно, такий чоловік, як бурґомістр, мав сторожового пса. І, як виявилося, не одного. Дуже скоро їх оточили четверо здоровуцьких чорних псів, які загрозливо гарчали й вишкірювали зуби. Фабіан близенько притулився до Феліксової спини й відчув на щоках лоскіт пір’я, що росло в малого на крилах. Ангел був цілком спокійний. Він підійшов до одного пса, схопив його за нашийника, погладив по голові й прошепотів на вухо кілька слів. Пес умить влігся долі й заходився лизати ангелові ноги. Фелікс усміхнувся й простягнув руку до решти псів, які з цікавістю підійшли ближче. Махаючи хвостами, вони стояли навколо ангела й не зводили з нього зачудованих поглядів. Фелікс схилився до того, котрий, очевидно, був їхнім вожаком, і знов щось зашепотів. Пес іще дужче замахав хвостом. Фелікс обернувся до Фабіана.
— Підійди сюди, нехай вони з тобою теж познайомляться. І більше в нас із ними проблем не буде, — сказав він.
Фабіан нерішуче підійшов до собачої зграйки. Тепер перед ним були не страшезні сторожові пси з вишкіреними зубами, а чотири милі, лагідні цюці, що лизали йому руки й хотіли, щоб він їх погладив.
— Віднині вони слухатимуться нас у всьому, — сказав Фелікс. — Тепер погляньмо, як нам зайти в будинок.
Він повів Фабіана за собою через майданчик для проїзду машин. Пси, тримаючись на відстані, потрюхикали слідом. Коли вони підійшли до центрального входу, то побачили припаркований там величезний автомобіль Оксамитового Лицаря. Фелікс потягнув Фабіана вбік, і вони стали обходити будинок, шукаючи іншого входу. Праворуч їм на очі попався люк, що вів до підвалу. Там висів масивний замок. Фелікс зневажливо дмухнув на нього, встромив у замок мізинця і повернув. Потім він, так само мізинцем, підняв того люка й зазирнув у темряву.
— Зайдімо туди, — прошепотів він Фабіанові. — А в підвалі ти можеш увімкнути свого ліхтарика.
Вони обережно пробралися в підвал, і Фелікс безгучно опустив люк на місце. Фабіан почув, як іззовні клацнув замок. Тут стояла суцільна пітьма. Він увімкнув ліхтарика, і вони врешті-решт побачили, де опинилися. Це був просторий, розкішний, склепінчастий підвал із дверима по всіх кутках. Далі під будинок вів довгий прохід. Фелікс махнув Фабіанові рукою і повів його проходом донизу. Світло ліхтарика висвітило їм павутину на стелі й щось схоже на сталактит. Прохід нагадував невеличкі пагорби, що звисали донизу глейкими, закам’янілими краплями вапна. Фабіан не міг надивуватися, бо, власне, те, що він тут побачив, можна було знайти хіба в якійсь печері, а не в старому підвалі.
— Сталактити. Це місце стародавнє, — прошепотів Фелікс. — Прохід веде не лише всередину, а й униз, помічаєш?
Фабіан до того всього не придивлявся, але тепер і він помітив. Останні хвилини вони ішли схилом донизу. Нарешті опинилися перед великими важкими дверима з залізним кільцем. Фелікс потягнув за кільце. Ніщо не ворухнулося. Він наліг на двері. Вони не піддалися. Фабіан похолов із переляку. Невже в нього не вийшло? Може, тут діяли якісь чари? А напевно ж, чари.
Фелікс сплюнув у долоні й спробував іще раз. Двері однак не відімкнулися. Фабіан помітив, що ангел від роздратування знов засвітився сліпучо-синім світлом. Йому на думку спали слова ангелів про лють, і він сподівався, що Фелікс теж їх пам’ятав.
— Тут був хтось перед нами, і той хтось несподівано запідозрив, що я сюди навідаюся, — сказав Фелікс. — Він гадає, що може мене зупинити, але в нього нічого не вийде!
Поки що, здавалося, нічого не виходило у Фелікса, подумав Фабіан. Ангел знов накинувся на двері, а на його личку з’явився вираз стриманости. Він малював рукою то хрест, то зірки, він дмухав на них, але все було марно. Зрештою ангел затарабанив у двері кулаками й так несамовито вгатив по них ногою, що з нього аж посипалися сліпучо-сині іскри. Двері, як і раніше, не піддавалися.
— Хай йому абищо… — зронив Фелікс і посинів ще дужче. — Це просто жах!
Важко дихаючи, він довго про щось міркував. Потім на його ангельській мармизі ропливлася широка усмішка, й він обернувся до Фабіана.
— Тепер спробуй ти, — сказав він.
Фабіан стенув плечима. Ну й що з того, подумалось йому. Він підійшов ближче й наліг плечима на двері. На його великий подив вони поволі відчинилися, і Фабіан бебехнувся в кімнату, що була потойбіч дверей.
9
Повзаючи навкарачки, Фабіан швидко зіп’явся на ноги. Вони витріщили очі на простору залу. Посередині стояв велетенський важкий довгий стіл із канделябрами. У другому кінці приміщення горів камін. Ліворуч звивалися високі сходи, що вели в будинок, перила на них були з кованого заліза. Тут стояв дивний запах, ніби хтось відкрив пакет нафталінових кульок.
Фелікс переступив поріг і зайшов до приміщення. Фабіан обережно скрадався слідом.
— Де ми? — злякано спитав він. — Це все ще бурґомістрове помешкання? Мені здається, ми йшли цілу вічність.