Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

— То було унікальне суспільство, воно само нібито заснувало ціле містечко, — сказав Фелікс. — Лицар Вовк оточив себе безліччю слуг. Щоправда, він їх так не називав, оскільки не любив, щоб хтось комусь прислужував. Там було вдосталь людей, у яких за душею не водилося ні гроша, або тих, кого суспільство відкинуло геть. Лицар Вовк узяв їх усіх до замку, дав їм прихисток, став годувати, зодягати й винагороджувати за працю. Дехто з них трудився у стайні та хлівах, дехто стояв на чатах зі зброєю в руках, а ще дехто працював на кухні чи прибирав у замку. Кожен мав свої обов’язки. То було справді якесь ідеальне суспільство.

— Як це «ідеальне суспільство»? — спитав Понтус, що сидів на лаві оддалік.

— Це означає, що всі отримували за потребою, хоч би скільки працювали, — відповів Фелікс. — Людям добре велося, й вони були задоволені життям. Одначе в світі точилася війна. Лицар Вовк надумав піти воювати. Він попросив свого двоюрідного брата, графа Фенріса, погосподарювати в замку за його відсутности. І як тільки граф Фенріс там оселився, ідилія закінчилася. Він надав своєму власному війську немало пільг, обклав місто величезними податками й змусив усіх мешканців замку працювати задурно. Та все це ви, безперечно, знаєте. Коли ж лицар Вовк якимось дивом примчав додому, життя на певний час знов налагодилося. Фенріса кинули до в’язниці, а потім і зовсім прогнали. Але щойно лицар Вовк знов подався на війну, Фенріс скористався нагодою, проник у замок і підпалив його.

— І від спаленого дощенту замку лишилися самі руїни, — мовив Фабіан.

Він обдивився все довкола. Спробував уявити собі картину, що була тут колись. Щось спалахнуло в очах, і він раптом побачив, як вежі підвелися з руїн і на вітрі залопотіли барвисті стяги. До нього долинули чиїсь голоси, крики і сміх, і торохтіння коліс, і стукіт кінських копит. Тоді все стихло, мовби хтось вимкнув звук. Фабіан схопився за голову. Фелікс звів на нього пильний погляд.

— Що, маєш труднощі з зображенням? — спитав він. — Чорний екран, еге ж? Тримайся спокійно, воно повернеться.

Фабіан збентежено глянув на нього.

— Звідки ти це знаєш? — спитав він.

— Я бачу епоху повністю, — відповів Фелікс. — Через те й знаю, коли ти теж бачиш її. Із цього пагорба я бачу не лише рівнини, але й епоху.

Він потягнув Фабіана за собою до парапету, що містився на довгому мурі, й тицьнув пальцем удалину.

— Онде лежить місто, — сказав він. — Навколо нього видно рівнини й безліч маленьких містечок, що блищать у зелені, мов чиїсь оченята. Тут і там здіймаються вгору шпилі дзвіниць. Ти бачиш поля і луки, ліси, пасовиська й річки. Їх видно до самого гірського пасма, що мріє потойбіч рівнин. На дорогах поміж містами ти бачиш автомобілі, що летять так прудко, як дрібнюні мурашки. Я теж їх бачу. Але на зворотньому боці цього краєвиду я бачу поля й луки, що аж кишать людьми, які б’ють одне одного з мечами й щитами в руках; я чую крик, галас, іржання коней і брязкіт металу. Я можу відчути запах крови й жах. А ще я бачу танки й окопи і чую кулеметні черги. Можу відчувати страх і біль. Ти ж відчуваєш лише пахощі квітів і дерев. Ти не знаєш і половини того, що тут відбувалося, та й звідки ти міг би це знати? Але разом із тим у твоїй голові є якась антена, яка ловить те, що було раніше й те, що іще може статися. Саме зараз ти дещо й помітив. Либонь, воно ще повернеться.

— Я не знаю, чи мені хочеться, щоб воно поверталося, — мовив Фабіан. — Певно, не варто бачити надто багато, до того ж тут було стільки поганого.

Фелікс кивнув головою.

— Що правда, то правда, — сказав він. — Але люди мають пам’ятати все, що було, аби знов і знов не повторювати одних і тих самих помилок. Ти дізнався не так і мало про те, що відбувалося в твоєму місті за часів лицаря Вовка. Проте все воно було приховано від тебе — і якоюсь мірою тому, що люди не мали бажання озиратися назад. Цю дещицю минулого, мабуть, теж годилося б уважно вивчити. А тепер іди й трішки роздивися довкілля, і нехай замок розповість тобі те, що ти повинен знати.

Фелікс відтягнув Фабіана від краю скелі й повернув його лицем до руїн. Хлопець відчув на спині легеньке поплескування й подумав, що ангел торкнувся його своїми крильми. Коли він обернувся, Фелікс уже зник. Понтус і Роза сиділи на осонні й дрімали. Райна десь не було.

— Я трохи пройдуся навколо замку, — крикнув Фабіан Понтусові.

Той, не розплющуючи очей, кивнув головою. І Фабіан подався поміж двох веж.

Там було тихо як у вусі. Так наче всі звуки лишилися десь осторонь. Фабіан відкинув голову назад і подивився вгору. Ген-ген у кам’яній стіні круглої вежі виднілися арки, вікнини, навкруг яких було вирізьблено оздоблення у формі куль. Воно скидалось на мереживо. Можливо, ті вікнини було зроблено задля прекрасної панни, що жила в замку. Хоч лицар Вовк ніколи не одружувався, та, напевно ж, у замку були жінки. Фабіан пригадав зображення жінки в шпилястому капелюсі, яке він бачив на водограї. Хто то міг бути?

Він попрошкував далі до круглої вежі. Та як тільки обігнув її, почув дзюрчання води і тут же зупинився. Між замковою вежею та фортечним муром він побачив щось дуже схоже на квітучий сад із невеличким водограйчиком. Саме звідти й долинало дзюрчання. «Як же цей сад так гарно зберігся, коли збігло стільки часу?» — здивовано подумав Фабіан.

У мурі фортеці була дугоподібна арка з краєвидом на місто й рівнину. Там стояла кам’яна лава, а на ній спиною до Фабіана сидів якийсь чоловік і дивився вдалечінь. Само собою, може, то було й не дивно, але, як правило, люди не забиралися так високо в гори. Дивувало те, що чоловік був у військовому спорядженні й кольчузі, а біля його ніг лежали щит і меч. Він був темноволосий і підстрижений під макітру. Сидів чоловік цілком спокійно. Фабіана те не злякало, а зацікавило. Тож хлопець поволеньки підступив ближче. І як тільки зупинився за спиною в чоловіка, той обернувся.

— А, це