Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

Фабіан зробив так, як ангел просив, і цього разу воно також спрацювало. Тепер вони опинилися у ще одній залі зі сходами, де поблискувало слабеньке світло. Сходи звивалися кудись угору, начебто не мали кінця-краю.

— Невже ми були так глибоко внизу? — здивовано спитав Фабіан.

Фелікс пильно подивився на нього.

— Набагато глибше, ніж ти думаєш, — похмуро відповів він. — Але зараз ми вийдемо знов на світло. Стернове перо ще в тебе. Бери мене за руку й полинемо вгору!

Здавалось, минуло чимало часу, перш ніж вони дісталися нагору. Перед ними височіли ще одні важкі двері. Фелікс сів навкарачки.

— Забирайся мені на спину, — звелів він.

Фабіан зробив, як його просилося. У нього було таке відчуття, ніби він ступив на хмари, дарма що не провалив їх наскрізь. Фабіан схопився за ручку й попхнув двері. Ті, заскрипівши, відчинилися, й вони опинилися в ще одній залі, що явно була частиною входу до бурґомістрового помешкання. Фелікс обперся об двері й полегшено зітхнув.

— Фу! — сказав він. — Ти ба — після стількох сотень років знов зустріти Асмодеуса! Вийшло набагато кумедніше, ніж я думав.

Наступні двері вели до якоїсь житлової кімнати. Вона була велика й простора, але темна й дуже холодна. Там теж пахло нафталіновими кульками.

— Певно, тут і проживає наш любий Асмодеус, — сказав Фелікс і кілька разів скептично понюшив повітря. — Очевидно, йому самому доводилося обкладати себе нафталіновими кульками, щоб не розпастися на порох. Тьфу! — Він фиркнув із усіма ознаками гидливости.

Потім Фелікс метнувся в кімнату й запалив настільну лампу з зеленим абажуром, що кидав тінь, трішки схожу на привида.

— Слухай-но сюди, Фабіане Рінгере, — поважно мовив ангел. — Те, що я зараз тобі скажу, не чула досі жодна жива душа. І, на жаль, це правда. Хочеш вір, а хоч не вір, та Асмодеус — теж ангел.

Фабіан недовірливо уп’явся в нього очима, але потім оговтався, щоб слухати Феліксову розповідь далі.

— Ми ведемо війну, — зажурено вів далі ангел. — Війну, яка спалахнула ще на початку зародження життя. Асмодеус одержимий владою і багатством. Через те його й вигнали з ангельського гурту. Він вирішив спробувати себе в людській подобі й швидко збагнув, що так легко стати багатим. Він був графом Фенрісом, якого теж зреклися люди, спровадивши у вигнання. Одначе темний ангел може століттями перебувати в заціпенілому стані, особливо тоді, як задумує помсту. А він її задумав. Помсту і ангелам, і людям. Після поразки з Вовком він досить охляв, хоч усе-таки йому вдалося дощенту спалити Вовчий Замок. Потім він сімсот років тільки те й робив, що набирався сили, а тепер повернувся і готовий зібрати нове військо. І я ладен побитися об заклад, що він його розмістить у цьому будинку!

— У цьому будинку? — Фабіан, здавалося, здивувався ще дужче. — Це ж будинок, а не казарма. Тут немає місця ні для якого війська…

— Виявляється, є, — обірвав його Фелікс. — Нам треба все обійти й обстежити. Але спершу загляньмо сюди!

Він із переможним виглядом підняв угору якийсь невеличкий звиток пергаменту, розгорнув його й прочитав уголос:

Тут є один чотири п'ять

Десь поруч три і шість стоять

А сім — немов усіх пасе

День середліття вість несе

Зелений промінь — над усе

Два зирк туди і зирк сюди

Помітив трьох — сім шість один

Лиш каменя не бачить він

Зеленого з усіх сторін

Це був той вірш, якого бурґомістр Кресп читав уголос у церкві. Фелікс почухав місце, де зросталися його крила, — так, як робив завжди, коли поринав у глибокі роздуми.

— Цю загадку написав лицар Вовк, щоб зберегти у таємниці схованку угоди з ангелами. Тільки хтось із їхнього роду може ту угоду укладати далі, але спершу її треба знайти, — сказав він.

— Як ти до цього додумався? — зацікавлено спитав Фабіан. — Невже це те, що було у Креспа в церкві?

— Те, що він пожбурив, а Асмодеус підібрав, — кивнув головою Фелікс. — Спритна дрібна крадіжка у цьому підвалі допомогла розплутати справу.

— Чому все це має статися в день літнього сонцевороту? — спитав Фабіан.

— Перед тим, як сонце лаштуватиметься на зміни, всесвіт на секунду замре, — відповів Фелікс, — і в ту секунду все інше теж може змінитися — на краще або на гірше. Ми робимо ставку на перше.

Фабіан згадав іще одну загадку, на яку йому хотілося б отримати відповідь.

— Я чув, як ти щось казав про образи ангелів. Що ти мав на увазі? — спитав він.

— Усі люди, а надто ті, що здатні бачити ангелів, мають власне уявлення про їхній зовнішній вигляд, — відповів Фелікс. — Цей образ вони запозичують із книжок або вигадують завдяки фантазії. Тобі в пам’яті й закарбувався такий мій образ, і оскільки ти був перший, хто мене побачив, то я й досі маю вигляд, як у часи лицаря Вовка. І не змінюся, поки не складу іспит.

— Не розумію, — сказав Фабіан. — Ти вважаєш, що ви якимось чином набуваєте собі того зовнішнього вигляду, який вигадала людська уява?

— Саме так, — відповів Фелікс. — Усі бачать нас по-різному. Віта Берґгаммер, яка створила дерев’яні скульптури ангелів у церкві, мала в душі силу-силенну образів. Ти ж бачив.

— Віта Берґгаммер? То ангелів створила жінка? Мою матір теж звати Віта. Це рідкісне ім’я, — сказав Фабіан.

— Ну, та це давня історія, але про неї згодом, — ухилився від прямої відповіді Фелікс. — Саме зараз важливіше дещо інше.

— А який же у вас вигляд насправді? — зацікавлено спитав Фабіан.

— Жодній людині не дозволено того побачити, — відповів Фелікс. — Тож угамуйся.

Раптом Фабіан відчув страшенну втому. Навалилося безліч запитань, на які вони повинні знайти відповіді, та й, власне, усе, що відбувалося цієї глупої ночі, було їм обом чуже й вороже, до того ж завтра йому іти до школи.

Зненацька ангел знов завмер і нашорошив вуха.

— Хтось іде! — шепнув він. — Сховаймося за шторами перед дверима, що ведуть на терасу, хутчій!

Фабіан нічого не чув, та все-таки шмигнув за одну з тих важких штор. Фелікс прилаштувався поруч.

— Мовчи та диш, — шепнув він. — Я можу бачити все, що відбуватиметься. Покладися на мене.

Незабаром вони почули, що хтось зайшов до кімнати й забігав по ній сюди й туди.

— Тут є хто-небудь? — спитав він, і Фабіан упізнав голос Юнсона.

Кроки зупинилися.

— Гм, — озвався інший голос, який належав секретареві. — Я міг би дати голову на відсіч, що як виходив, вимикав світло. Певно,