Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

— Та й хлопці, мабуть, не байдикують, — похмуро сказав Фабіан. — Але мені не віриться, що так багацько людей підписали контракт.

Одна з дівчат, Анна, крикнула їм:

— Де це решта хлопців? Невже перевелися такі, яким би хотілося ходити в школу?

Троє товаришів підійшли до дівчачого гурту, де стояла Анна.

— Вони у футбольній школі, — відповів Фабіан.

Аж тут надвір вийшла вчителька.

— Як вас мало! — сказала вона. — І в школі немає ні директора, ні інших учителів. Певно, вони подалися в навчально-тренувальний табір, наскільки я розумію. — Вона скрушно зітхнула. — Очевидно, ви теж розходьтеся по домівках, поки ми організуємо навчання по-новому.

Дівчатка відразу ж і розбіглися. Після того, як учителька пішла, Анна сказала:

— Роза теж сьогодні не прийшла. Може б, ви довідалися, чи вона, бува, не захворіла.

Фабіан здригнувся. Роза! Що з нею таке? Він схопив Райна й Понтуса за руки, й хлопці чимдуж помчали зі шкільного подвір’я до блакитного будинку.

Там вони постукали в двері, але їм ніхто не відчинив. Постукали знов. Урешті-решт на другому поверсі відхилилося вікно і в ньому показалась русява Розина голівка.

— Яким це вітром вас сюди занесло? — спитала вона.

Було чути, що в неї захриплий голос.

— Чого тебе не було в школі? — крикнув Фабіан. — Що з тобою?

— Я захворіла, — прохрипіла Роза. — Я вночі так довго стояла біля відчиненого вікна, що застудилася. Батько пішов купити мені сироп від кашлю.

Фабіан полегшено зітхнув. Принаймні хоч Розин батько, вчитель Плате, не в бурґомістровому маєтку.

— Нас розпустили. Можна зайти? — спитав він. — Нам треба обговорити одну важливу річ.

Розина голівка зникла, і двері незабаром відчинилися.

— Ходімо на кухню, — сказала дівчина й чхнула. — Там можна сісти за великим столом.

Її вигляд шокував їх — вона була в капцях з кролячого хутра й синьому купальному халаті.

— Що це у вас таке важливе? — спитала вона, коли вони сіли до столу, де перед кожним стояла повна склянка соку.

— Спершу я мушу тебе дещо запитати, — сказав Фабіан. — Правда ж, ти стояла біля відчиненого вікна й застудилася тому, що дивилась на ангела?

Роза немовби заніміла, сторопіло витріщившись на Фабіана.

— Так, — зрештою відповіла вона. — А звідки тобі про це відомо?

— І до Райна, й до мене цієї ночі навідувався ангел, — сказав Понтус. — Але як ти про це знаєш, Фабіане?

Тепер Фабіан розкусив Феліксові хитрощі. Ангел спритненько навідався до кожного з його друзів, щоб йому легше було про нього розповідати. Виходить, тепер, коли всі вони ангела бачили, мусять йому повірити.

Фабіан розповів їм усю пригоду: і про те, як після жахливої негоди побачив Фелікса в лелечому гнізді, і про те, як Фелікс допоміг йому калатати в дзвони. Він розповів про угоду з ангелами, про ангела темряви Асмодеуса, що носив у собі такі лиховісні думки, від яких ангел світла впав із неба додолу, і що той Асмодеус через сімсот років задумав помсту, про нічну вилазку до бурґомістрового маєтку і про тих, хто, на його думку, перебував там у полоні. Всі слухали пороззявлявши роти.

— І тепер йому потрібна наша допомога? — спитав Райн, коли Фабіан скінчив розповідати. Його очі сяяли від захоплення. — Ти твердиш, що це справдешній ангел?

— Так, — відповів Фабіан. — Він хоче, щоб я привів вас після уроків до церкви.

— Клас! — вигукнув Понтус — точнісінько так, як Фелікс казав.

Роза знов чхнула.

— Я тільки перевдягнуся, — сказала вона й зникла в своїй кімнаті.

Хлопці лишилися сидіти, не зводячи очей одне з одного.

— Якби ти розповів нам це вчора, ми тобі нізащо не повірили б, — сказав Понтус.

Райн кивнув головою.

За кілька хвилин Роза з’явилася в кухні — в білих штанях, светрі й білих черевиках.

— Я подумала, що біле вбрання найбільше пасуватиме для зустрічі з ангелом, — сказала вона.

Вони вибрали швидший шлях — через завулки зі стічними канавами.

Діставшись до церковного майдану, Фабіан згадав ще про один лабіринт. Він міг би забитися об заклад, що Фелікс «забувся» вивести його з дії. Тож навряд чи варто було йти центральним входом. Хлопець повів своїх друзів до бокових дверей і обережно їх відчинив. Вони крадькома зайшли всередину — бліді, але повні очікувань, їхні серця мало не вистрибували з грудей. Це була пригода, якої їм годі було й уявити.

11

У церкві панувала така сама приголомшлива тиша, як і та, що зустріла Фабіана, коли він уперше зайшов туди після того, як побачив Фелікса. Четверо друзів зупинилися під галереєю і прислухалися. Звук їхніх кроків ще довго висів у повітрі, і було таке враження, ніби лускали стіни.

— Ну, де він? — зрештою зашепотів Понтус, не в змозі більше мовчати.

Його слова з шумом полетіли вгору попід дугоподібне склепіння і опустилися по стінах до нефу, мов тенісні м’ячики:

— Де він… е він… ін…

Понтус здригнувся й скривився. Фабіан приклав до губів палець і кивнув їм головою вбік сходів, що вели на дзвіницю. Нагорі галереї вони тихенько скралися до дверей, за якими була сама дзвіниця. Фабіан постукав.

— Феліксе! — півголосом прошепотів він. — Феліксе Фіксе! Це я, Фабіан зі своїми друзями.

Звідти не почулося жодної відповіді, хоча двері безгучно відчинилися всередину. Чотири обличчя зацікавлено зазирнули в кімнату. Перед ними постав якийсь зачарований світ. У віконце вежі світило сонце. Посеред широкої сонячної смуги, схрестивши ноги, сидів ангел і спокійнісінько дивився на дітей. Роза, Райн і Понтус витріщились на нього й пороззявляли роти. Фелікс відгорнув із чола сяйливі руді кучерики й підвівся.

— Ви всі вже тут, — сказав він. — Дозвольте, як мовиться, подякувати вам за попередню зустріч.

Троє друзів і далі стояли як вкопані.

Фелікс узяв руки в боки, обвів дітей суворим поглядом:

— Ви що — не вмієте поводитися? — докірливо спитав він. — Якби ви знали, який смішний вигляд мають ті, що витріщають очі й роззявляють рот! Ану стуліть пельки, підійдіть і гарненько привітайтеся!

Фабіан мало не засміявся, коли побачив, як його друзі ще дужче пороззявляли роти й нерішуче підійшли до Фелікса. Він пригадав, як поводився сам, коли побачив ангела в лелечому гнізді.

Фелікс кожному з них подавав руку й кланявся.

— Фелікс Фікс. Радий познайомитися, — казав він щоразу, коли діти називали свої імена.

Біля Понтуса він на мить затримався.

— Так-так, — сказав він. — Син пекаря. Скільки радости дарує нам твій голос! Ти любиш співати?

Понтус жваво кивнув головою.

— Тоді це стане метою твого життя, — поважно мовив Фелікс. — Пекти хліб може й будь-хто. Ти маєш мандрувати світом