Шепіт на вітрі - Алан Маршалл

— А я швидко бігаю, — мовила Сіра Шкурка. — Ці доги нізащо мене не наздоженуть.

Вони почули скрегіт заіржавілих блоків. Підйомний міст почав повільно опускатися.

— Брама відчиняється, — прошепотів баньїп. — Ховайтеся швиденько за дерево.

Масивні ланцюги, на яких тримався міст, тремтіли під вагою громіздкої споруди, яка повільно опускалася, поки вперлася у берег рову неподалік великого дерева. Почувся грюкіт засувів, і величезна брама відкрилася навстіж.

З’явилися два солдати в коротких шкіряних куртках з мечами на поясі і з сурмами в руках. На мості вони підняли сурми й засурмили. Злякавшись, кукабарри перестали сміятися, а чомги, що плавали у рові під вербою, пірнули у воду, лишивши за собою кола, що повільно розходилися по поверхні води.

— Я йду, — поспішно сказав баньїп. — Рушайте за моїм сигналом.

Великий і огрядний, він попрямував до мосту. Земля стугоніла від його важкої ходи.

— Цікаво, витримає його міст чи ні? — промовила Сіра Шкурка.

Міст таки здригнувся, коли баньїп ступив на нього, але це був міцний міст, і до того ж баньїп ходив по ньому сотні разів. Коли він наблизився до брами, солдати попросили його зачекати, щоб доповісти королю про його появу. Як тільки вони пішли, баньїп махнув хвостом і Пітер та Сіра Шкурка чимдуж побігли до нього через міст. Пітер міцно затис у руці Громовика.

— Тепер мерщій до замку, — квапив їх баньїп. — Ідіть коридором ліворуч. Цим ходом майже ніхто не ходить. Звідти ви знайдете дорогу до кімнати принцеси.

Пітер і Сіра Шкурка кинулися в замок і побігли коридором ліворуч. Їх не помітили, хоча в кінці великого залу, напроти входу, Пітер побачив групу солдатів, які виходили задніми дверима, що вели на подвір’я. Солдати весело сміялися і не помітили двох непроханих гостей.

Друзі потрапили до широкого коридора, в якому було повнісінько людей, які йшли до замкової кухні і несли кошики з городиною і садовиною, туші овець. Очевидно, це був той самий день, коли місцеві фермери, садівники і м’ясники приносили свою продукцію на продаж.

— Якби в мене був кошик із садовиною, я міг би удати з себе садівника, — сказав Пітер.

— Тільки не в цьому одязі,— мовила Сіра Шкурка, — але це ми швидко залагодимо.

Вона витягла з сумки довгу брудну сорочку із грубого рядна, латану-перелатану. Коли Пітер одягнув її, вона цілком закрила його вишукане вбрання. Сіра Шкурка знову занурила лапу в сумку і дістала звідти старий повстяний капелюх, який Пітер надів на себе. Капелюх принца він віддав Сірій Шкурці, яка кинула його собі в сумку.

— Я потім поверну його тобі,— запевнила вона хлопця. — Тепер нам бракує лише кошика із садовиною.

Вона понишпорила в сумці лапою, витягла плетений кошик з помаранчами і спохмурніла.

— Я хотіла, щоб у сумці була всяка садовина, а одержала самі помаранчі.

— Ну то й добре, — сказав Пітер. — Я вирощую помаранчі і більш нічого. Ходімо. Приєднаймося до цих людей.

Вони трохи зачекали, поки якийсь старий, що ніяк не міг впоратися з маленьким візком, навантаженим картоплею, пройшов повз них. Пітер вислизнув з-за рогу й заходився допомагати йому, підштовхуючи візок ззаду. Сіра Шкурка простувала трохи осторонь і несла помаранчі.

— Дякую, друже, — зрадів старий. — У наш час люди вкрай рідко допомагають одне одному.

Вони вийшли на подвір’я, де муштрувалися солдати.

— Уже недалеко, — сказав старий. Він провів їх у широкі двері, які вели до кухні й ринку. Велика кімната була умебльована грубо збитими лавками і громіздкими столами, на яких фермери розкладали для продажу свій товар.

Сіра Шкурка поставила кошик з помаранчами на стіл. Попрощавшись із старим, Пітер став поруч з нею.

— Що нам робити зараз? — запитав він.

Огрядний пихатий чоловік, що робив закупки для замку, почув запитання й підійшов до них.

— Я вам скажу, що робити, — мовив він. — Забирайтеся звідси разом із цією твариною. На цьому тижні ми не будемо готувати суп із хвоста кенгуру, ясно? Геть звідси!

— А мої помаранчі? — затинаючись, прожебонів Пітер, наляканий тим, що чоловік вважає Сіру Шкурку за товар, який продається.

— Помаранчі? Це інша справа. Це саме те, що нам потрібно для прекрасної принцеси. — Покупець витяг одного з кошика й пом’яв його пальцями. — Чудові помаранчі. Беру.

— Якщо можна, ми занесемо їх принцесі,— запропонував Пітер, який побачив у цьому можливість зустрітися з нею.

Покупець оторопів, його обличчя налилося кров’ю від люті.

— Що це за розмови? — вигукнув він, оглядаючись на людей довкола. — Дивіться! Ось людина, яка насмілилася просити зустрічі з прекрасною принцесою! Це якийсь пройдисвіт! Одягнений в лахміття! Він хоче віднести помаранчі прекрасній принцесі. Покличте варту! Повідомте короля! Відрубайте йому голову!

Чоловік розмахував руками і своїми вигуками сам себе розпалював. Люди були страшенно налякані. Вони здивовано поглядали на Пітера, вважаючи його за божевільного.

Сіра Шкурка перелякалась. Вона ніколи не чекала від Пітера такої необачності. Надворі солдати припинили свою муштру й прислухалися до галасу, який лунав з кухні. Один з них кинувся доповідати королю.

— Тікаймо звідси, — сказала кенгуру Пітеру, який уже зрозумів, що зробив дурницю. — Сідай мені на спину, не гай часу!

Пітер скочив на спину кенгуру і вчепився їй у хутро. В правій руці він міцно тримав Громовика. Сіра Шкурка стрибнула вперед і проскочила в двері так швидко, що приголомшений покупець не встиг зупинити їх.

Вона неслася по двору так, як ніколи. Добре, що Пітер був вправним вершником, інакше він не втримався б у неї на спині. На повній швидкості кенгуру звернула в коридор, нахилившись вбік, як завзятий велосипедист. Пітер цупко тримався за її хутро.