Шепіт на вітрі - Алан Маршалл
Пітер розповів їй про своє життя з горбанем Миком, про свої пригоди з того часу, як він вирушив визволяти прекрасну принцесу. Хлопець повідав їй про Сіру Шкурку і її чарівну сумку. Він говорив і говорив, а принцеса слухала, спершись ліктями на стіл, бо хотіла дізнатися все про нього і його друзів. Розповідь Пітера вразила принцесу, а коли вона почула, що хлопець був змушений покинути кенгуру, щоб зустрітися з нею, вона підвелася й промовила:
— Ми повинні врятувати її!
А далі трохи замислилась і докинула:
— Прикро, що я ув’язнена в цій кімнаті. Як тільки виходжу з неї, мене оточує варта. Заждіть трохи, я знайду вихід.
— Я згоджуся на це, якщо Сірій Шкурці нічого не загрожує,— мовив Пітер.
— З нею нічого поганого не станеться, — пообіцяла принцеса.
— Чому ви ув’язнені? — запитав Пітер. — Як вас звати? Я прийшов, щоб визволити вас. Я маю знати ваше ім’я і все про вас.
— Мене звати Лованою. Гарне ім’я?
— Мені подобається.
— Це ім’я аборигенів. Воно означає «перша донька».
— Розкажіть мені ще щось.
— Мені є що розповісти вам. Як це чудово, коли є кому розповідати про все. Спочатку — про свої відчуття.
Принцеса розказала йому, що світ за вікном її кімнати здавався їй повним чудес і краси.
— Я розуміла, що лише в дитинстві зовнішній світ можна назавжди зробити частиною свого життя, — вела вона далі,— мені хотілося обійняти все живе, як щось рідне й дороге. Але діти повинні вчитися. Мене ув’язнили і заборонили дивитися на те, як розквітають в лісі орхідеї. Я мала сісти за книжки і вчитися, але не бачила літер перед очима, подумки я танцювала серед дерев у лісі й підкидала в повітря квіти. Мої батьки — король і королева — дуже суворі. Вони вирішили тримати мене під замком у цій кімнаті, поки я складу випускні іспити й отримаю атестата. Кожного ранку вони читають мені нотації. А горбань Мик читає вам нотації?
— Ні,— відповів Пітер. — Він любить мене і тому ніколи не читає мені нотацій. Коли я був маленький, він познайомив мене з усіма лісовими пташками, квітами й тваринами. Я знаю в лісі геть усе. Коли я підріс, він читав мені книжки, які розповідали про все на світі, потім я прочитав їх сам. Ось так я вчився.
— Мій батько поводиться інакше, — сказала Лована. — Я стою перед ним, а він мене відчитує: «Не хочу, щоб моя донька була дурнішою за інших дівчат. Всі діти, які мешкають у замку, вже склали випускні іспити й отримали атестати. Я хочу пишатися тобою, а мені стає соромно, коли я чую, що інші дівчата вже склали іспити. Я теж хочу заявити, що моя донька одержала атестат. Як ти можеш вийти в світ, якщо в тебе менше знань, ніж в інших дівчат? А все тому, що ти ледача і не хочеш учитися. Мені й матері соромно дивитися людям у вічі через те, що в нас дурна донька. Складеш іспити, отримаєш атестата — і я звільню тебе. Принцам і рицарям нема чого їздити сюди й просити твоєї руки. Я дам їм такі завдання, які вони ніколи не зможуть виконати, а потім відрубаю їм голови».
«Правильно, — погодилася на це королева. — Ось дочка сера Реджинальда Мальтраверса вже склала іспити, а їй лише п’ятнадцять років. Тепер багатий і вельможний принц хоче одружитися з нею».
«Ганьба!» — зробив висновок король.
— Я часто плачу, — оповідала Лована, — бо знаю, що не складу іспитів і буду ув’язнена усе своє життя, якщо ви не врятуєте мене.
— На мою думку, ви дуже розумна дівчина, — сказав Пітер. — Досить подивитися на вас, щоб зрозуміти це. Я заберу вас звідси, а коли ви підростете, ми одружимося і будемо жити разом з горбанем Миком. Ви допомагатимете нам готувати сніданок, годувати тварин і птахів. Ми прибиратимемо в хижі, стелитимемо ліжка і пригощатимемо гостей чаєм. Ми дістанемо вам поні, такого, як Місячне Сяйво, і щодня будемо їздити лісом. Я навчу вас рубати дрова для вогнища і смажити на вугіллях м’ясо. Ми прочитаємо сотні книжок.
— Чудово, — вигукнула Лована. — Мені ніколи не дозволяли робити такі речі, а я страшенно хочу їх робити. Я з радістю рубатиму дрова і смажитиму м’ясо на вугіллі. Зараз, коли я хочу їсти, то дзеленчу в дзвіночок. Бачите, он ті дзвіночки.
На полиці поруч із ліжком принцеси Пітер побачив низку дзвіночків, схожих на тронки.
— Кожний призначається для окремої особи, — пояснила Лована. — Найбільший — для кухаря, оцей — для покоївки, найменший — для мого вихователя. Сьогодні я маю подзвонити йому, коли вивчу всіх дослідників Австралії. Вранці я маю перелічити їх своєму батькові. Скажіть, якщо нам дозволять одружитися, я справді зможу готувати вам і горбаневі Мику їжу, доглядати вас, коли заслабнете, їздити верхи на Місячному Сяйві, годувати пташок і тварин?
— Ви все це робитимете, а ми вдвох будемо допомагати вам. Ми завжди допомагаємо один одному. Лише тоді, коли хворітиму, я не зможу допомагати вам, будете поратися самі.
— Яке у вас чудове життя! — мовила Лована. — Які ви щасливі!
— Так, ми щасливі, — сказав Пітер. — Але зараз я дуже хвилююся за долю Сірої Шкурки. Я б хотів, щоб ви чимскоріше склали іспити і були вільною. Тоді ми зможемо піти й розшукати її.
— Складність у тому, що я не дуже кмітлива, — сумно зауважила Лована. — Я ніколи не складу іспитів.
— Складете, — запевнив її Пітер. — Послухайте, в мене є для вас подарунок.
Він витяг з торбинки, що висіла в нього на шиї, чарівну пелюстку і простягнув її Ловані.
— Візьміть. Затисніть її в руці. Прошу вас. Це надзвичайно гарний подарунок. От побачите.
Лована взяла пелюстку і міцно затиснула її в руці. Поступово вона стала перетворюватися на справжню принцесу. Її
