Шепіт на вітрі - Алан Маршалл

Баньїп справді виглядав пригніченим, але швидко отямився й почав дорікати Сірій Шкурці за її неспортивну поведінку.

— Ти не повинна була користуватися такими прийомами, нападаючи на мене, — скиглив він. — Рицарям таке не дозволяє виховання, вони нападають відкрито, вигукуючи бойові кличі. Їм ніколи не спаде на думку стрибати мені на спину. Ні рицарі, ні принци такого не роблять.

— А я кенгуру.

— Це правда, — визнав баньїп. — Мене не вчили битися з кенгуру. Гадаю, що якби я бив по тобі вогнем, а не водою, я б подолав тебе.

Сіра Шкурка збиралася посперечатися з ним, але тут утрутився Пітер.

— Перед тим, як ви уб’єте нас, прийміть, будь ласка, від мене подарунок, — звернувся він до баньїпа.

Баньїп завагався, а тоді сказав:

— Розумієте, коли я був маленький, мати казала мені: «Ніколи не бери подарунків від незнайомих чоловіків, що їздять на велосипедах». Так вона казала. Я не знаю, брати чи не брати.

— У мене ж немає велосипеда, — мовив Пітер.

— Правильно. Добре, я візьму, але це, звичайно, не означає, що я не буду вас убивати. Розумієте, мені платять п’ять доларів на тиждень саме за те, що я вбиваю принців і рицарів. Мій обов’язок — не допустити того, щоб визволили прекрасну принцесу. Ну, який же подарунок ти хочеш мені зробити? Я вб’ю тебе після того, як подякую за нього.

— Це лише пелюстка, але вона чарівна, — промовив Пітер. — Вона ощасливить вас.

І хлопець вручив баньїпу пелюстку.

Баньїп узяв пелюстку і почав її здивовано розглядати. Подарунок спочатку видався йому досить нікчемним. Та раптом баньїп замислився. Зник безжалісний вираз його обличчя, жорстокий погляд пом’якшав. Стало помітно, що в цій недоладній голові відбуваються великі зміни. Він озирався, наче навкруги коїлося щось неймовірне.

— Ви відчуваєте себе щасливим? — запитав Пітер.

— Як ніколи в житті.

Вражений, він подивився на Пітера.

— Ти найпрекрасніший принц з усіх, кого я зустрічав. Невже я хотів тебе вбити? Зараз я ні в якому разі не зміг би цього зробити. Я щиро жалкую, що намагався знищити Сіру Шкурку. Я кохаю її.

— Правда? — спитала Сіра Шкурка, витягла люстерко із сумки і зазирнула в нього. А тоді підняла лапку і зачесала хутро за вухо.

— Подумати тільки! Проте це не дивно, я завжди була досить гарненька.

— Знаєш, що зробила з тобою чарівна пелюстка? — запитав Пітер баньїпа, не звертаючи уваги на слова Сірої Шкурки.

— Ні.

— Вона зробила тебе любим і потрібним. Тепер люди не боятимуться тебе, а любитимуть.

— Мене ніколи ніхто не любив, — сумно мовив баньїп.

— Тепер любитимуть.

— Мені теж хочеться тобі щось подарувати, — сказав баньїп. — Що я можу зробити приємного для тебе?

— Ти можеш допомогти мені,— мовив Пітер. — Я маю дізнатися, чому ув’язнена прекрасна принцеса. Мені треба поговорити з нею. Як це влаштувати?

Спершу баньїп злякався, але чарівна пелюстка, яку він тримав у руці, почала діяти на нього — і страх минув.

— Принцеса з радістю зустрінеться з тобою, я в цьому певен. Я нікому не казав, що вона дуже нещасна дівчина. Тебе буде важко провести в замок, а поговорити з принцесою ти зможеш лише в її кімнаті. Я часто супроводжую її під час прогулянок верхи, але нас завжди стережуть солдати. Треба подумати, як тобі пробратися в замок.

Він почухав потилицю й замислився.

— Ось що ми зробимо, — сказав він, звертаючись до Пітера. — Щоранку брама замку відчиняється і з’являються два солдати, які сурмлять підйом. Далі вони опускають міст і стають на варту. Після сніданку я підходжу до воріт заїдку і питаю дозволу пройти до короля (щоранку я звітую йому про кількість рицарів і принців, які намагалися визволити прекрасну принцесу). Обидва солдати йдуть до короля й сповіщають, що я чекаю прийому. Потім вони повертаються й повідомляють, що король прийме мене. Іноді, звичайно, він буває дуже зайнятий, тоді я йду геть. Але це буває рідко. Майже завжди король зустрічається зі мною. Отже, солдатів немає хвилин із десять, за цей час ви маєте пробігти через міст і проскочити у замкову браму. Коли потрапите в замок, пройдете коридорами і підніметеся сходами до кімнати принцеси. Її кімната з голубими фіранками он там, аж на верхівці башти. — Баньїп показав хвостом на вікно, яке Пітер помітив, ще коли вперше побачив замок. — На вашому шляху до кімнати принцеси буде безліч коридорів. Глядіть, щоб вас ніхто не помітив. Якщо король чи королева викриють вас, вам не зносити голови. Негайно ховайтеся, тільки-но почуєте кроки. Назад вибирайтеся самі. Пам’ятайте: в обід браму зачиняють і піднімають міст.

— Якось виберемося, — мовив Пітер. — А зараз підемо в ліс і влаштуємося там на ночівлю. О сьомій ранку будемо тут.

— Чекатиму на вас, — сказав баньїп.

Наступного ранку, коли з’явився баньїп, Пітер і Сіра Шкурка вже сиділи під великим деревом. Сонце світило, і верба, що росла біля рову, опустила свої віти у воду. З лісу долинав сміх кукабарри, а в гаю, по той бік дороги, співав лірохвіст.

Баньїп сів поруч з ними.

— Я не спав цілу ніч, хвилювався за вас, — сказав він. — У замку повно солдатів і різного люду, там кухарі і покоївки, фрейліни й придворні. Лише відчайдушний сміливець наважиться пройти до прекрасної принцеси. Два величезних доги стережуть вхід до її кімнати. Чи не краще було б вам відкласти цю справу на день чи два? Мене вжахає думка, що когось із вас можуть вбити.

— Горбань Мик мене вчив: «Ніколи не відкладай справу на завтра». Відкладай, не відкладай, ніщо від цього не