Сліди залишаються - Павло Вежинов

Бебо відчув розчарування, гнів, жаль — до такої міри, що він навіть забув, де знаходиться.

— Давай, юначе! — почувся голос з кабінету лікаря.

До біса цього зубного лікаря! Тепер, після всіх інших неприємностей і нещасть, він мусить зазнати ще й жорстокої муки. Бебо підвівся, як засуджений, із стільця і покірно підійшов до нікельованого крісла.

— Сісти? — спитав він упалим голосом.

— Аякже!’ — посміхнувся лікар. — Навстоячки, звичайно, не можна.

Бебо сів наче на електричний стілець і глянув благаючим поглядом на лікаря.

— Але, прошу вас, пане лікарю, зробіть так, щоб зовсім не боліло!

— О, господи, який герой! Зрозуміло, що не болітиме! Для цього досить, щоб ти сидів тихо й не ворушився.

І справді, не боліло. Після огляду виявилось, що у Бебо два зіпсованих зуби, але лікар почав лікувати лише одного. Він працював спритно, обережно, іноді хитро підморгував своєму маленькому пацієнтові.

— Ну, що, боліло? — спитав лікар, коли закінчив роботу.

Бебо, зрадівши, підвівся з крісла. Він майже забув про Тороманова, забув свої тривожні думки — його сповнювало радісне почуття, що він врятувався від мук.

— Завтра я знову прийду! — великодушно пообіцяв він і просто вилетів з кабінету.

Поки він біг по східцях, веселе посвистування лунало по всіх поверхах; спортивні тапочки Бебо лише на мить злегка торкалися приступок. Раптом на останньому поверсі сходів Бебо зупинився. Йому здалося, що чиясь біла спина майнула біля вхідних дверей і зникла на залитій сонцем вулиці. Цю спину Бебо пізнав би навіть уві сні… Короткої миті, протягом якої він бачив її, було досить, щоб упізнати Тороманова. Одного тільки не міг пояснити собі Бебо — де був Тороманов оці десять хвилин, поки лікар возився з його зубом. Та зараз не було часу гадати. Бебо швидко вибіг на вулицю — саме в ту мить, коли Тороманов повертав на іншу вулицю. По протилежному тротуару недбало йшов Коста, заклавши руки в кишені.

— Не втечеш! — з полегшенням зітхнув Бебо.

Він бачив, що трохи далі, коло церкви, двоє хлопчаків захоплено грають у м’яча. Та він знав — це захоплення було удаваним — хлопці лише чекали, доки з’явиться Тороманов, щоб перехопити від Кости дальше спостереження.

Бебо озирнувся і побачив Пешо, який сердито дивився на нього. Трохи віддалік стояла Юлія і про щось жваво розмовляла з Живкою. Насуплений Пешо підійшов до Бебо. На його обличчі був помітний справжній гнів.

— Чого ти приклеївся до нього? — стримуючи себе, сказав він. — Вирішили ж, що ти залишишся у зубного лікаря. А ти… бігаєш, як лоша за кобилою!

Спочатку Бебо розгубився від сердитого виразу на обличчі товариша і його безпідставного обвинувачення.

— Стривай, Пешо, я поясню тобі…

— Що ти мені поясниш, все ясно!

— Та я ж і залишився в лікаря… і був там майже десять хвилин. Чесне піонерське, ось дивися… — і він показав дупло зуба.

Пешо з недовір’ям подивився на зуба.

— Чи не хочеш ти сказати, що Тороманов десять хвилин сходив униз?

— Не знаю, де він був, але я його наздогнав біля парадних дверей.

— Зелений ти ще, брат! — знову розлютився Пешо. — Спритно тебе обдурили! Поки ти сидів з відкритим ротом на кріслі, лікар відвів його в другу кімнату, вони зробили, що їм треба, і Тороманов перед тобою вийшов з квартири.

Тут уже Бебо не витримав.

— Якщо ти так поспішаєш лаятись, то я нічого тобі не скажу. Але знай — лікар чесна людина!…

— Ха-ха, оце добре! — здивувався Пешо. — Якщо чесні люди приятелюють з темними особами і складають у себе купи продуктів, тоді якими вже можуть бути нечесні?

Коли б ти вислухав мене, ти б усе зрозумів! Я не спускав Тороманова з очей, поки він не вийшов з квартири. І я впевнений, що лікар вважає Тороманова звичайнісіньким пацієнтом.

Тоді навіщо він бере продукти?

— В тому-то й річ, що він… — Тут Бебо зупинився трохи, щоб справити більше враження. — Він носить продукти не зубному лікареві!

— Ти впевнений? — схвильовано і приголомшено вигукнув Пешо.

— Звичайно, впевнений! — з гордістю сказав Бебо. — Я заглянув у його сумку — продукти були на місці… Трохи згодом він узяв сумку і виніс її на моїх очах, разом з усім, що в ній було!

— Куди виніс?

— Як куди? Виніс її з квартири, автоматична засувка клацнула за його спиною, і все!

Обличчя Пешо набрало зовсім занепокоєного і спантеличеного виразу.

— Цього не може бути! — сказав він, і в голосі його вперше за той час, як почалася ця історія, почулися нотки безпорадності.

— Як не може бути? — в свою чергу здивувався Бебо.

— Не може бути, бо… бо Тороманов вийшов з будинку із зовсім порожньою сумкою!

Тепер уже Бебо дивився на нього широко розкритими очима.

— Правда?

— Абсолютна правда! — Погляд Пешо раптом прояснився. — Чекай, справа не загинула! Якщо він і не лікареві носить продукти, то він все одно носить їх у цей будинок. Це вже напевне!

І схвильовано пройшовшись уздовж тротуару, палко додав:

— Бачиш, яке важливе відкриття ми зробили?… Просто дивно!

Але Бебо, мабуть, не бачив у цьому відкритті нічого радісного.

— Чортівня якась! — вилаявся він. — Ледве натрапили на слід, і тепер все пропало!

— Чекай, ще нічого не пропало. Знайшлось!
Бебо безпорадно махнув рукою, наче бажаючи сказати: «Поки шукатимеш вуздечку, кінь втече». Але очі Пешо аж сяяли від внутрішнього збудження.

— Перетрусимо весь будинок, — додав він, — але дошукаємось, у чому справа!

Враз Бебо обернувся і уважно подивився на обох дівчат, які все ще грали в класи, раз у раз кидаючи на них цікаві погляди. «А чому ні?» майнуло йому в думці. Це справді полегшило б їм справу.

— Слухай, у мене з’явилась хороша ідея! — сказав він.

Пешо глянув на нього запитливо.

— Бачиш ту дівчинку? Ту, що грається з Юлією? Вона живе в цьому будинку і знає всіх людей. Найкраще поговорити з нею, докладно розпитати її…

— Не можна довірятися незнайомим особам! — похмуро сказав Пешо.

«Особа» наче відчула, що йдеться про неї, і втупила в них свій допитливий погляд.

— Слухай, її батько офіцер! — поспіхом вів далі Бебо. — І вона свідома, даю тобі слово честі! Та й що робити, все-таки треба знайти якогось знайомого з цього будинку.

— Дівчата занадто балакучі, — зауважив Пешо, але відчувалось по тону, що він уже згоджується.

— Ну, гаразд, ми не скажемо їй усього!

— Ну, отак можна!

І, поміркувавши з хвилину, тихо додав:

— Добре, спробуємо з нею! Тільки треба трохи поміркувати, як це зробити!

Дівчатка зовсім припинили гру і дивились на них допитливими очима.

Крутиться!

Батько Живчин справді