Сліди залишаються - Павло Вежинов
Пешо, Веселин і Юлія пішли разом. Після темряви сквера вулиця здалася їм зовсім світлою, і це трохи розважило їх. Все ж вони йшли мовчки, — хлопці, засунувши руки в кишені, думали про завтрашню нелегку місію, а Юлія насилу стримала зітхання в грудях. Нарешті, не витримавши тривоги, що її охопила, Юлія тихо промовила:
— А тепер, коли все скінчилося, ви будете гратися зі мною?
— Будемо, — недбало відповів Пешо. Тон його вразив Юлію.
— Обіцяєте, а… потім почнете знову ховатися…
— Не будемо ховатися, — заспокоїв її Веселин. — Навіщо ховатися?
— Звідки мені знати? Не хочете ви гратися з дівчатками!
Хлопці не відповіли.
— А бачите, скільки я вам допомогла! — сказала засмучено Юлія. — Скажіть, хіба я не допомогла вам?
— Ну, допомогла, допомогла! — трохи нетерпляче обірвав її Пешо.
— Авжеж! Хто виявив будинок зубного лікаря? Я! Та й учора ввечері! Коли б я не познайомилась з цією… Живкою, як би ви викрили диверсантів? Все уникаєте дівчаток, а без них нічого не виходить…
— Правильно! — сказав Веселин. — Живка дуже нам допомогла.
— Кмітлива дівчинка! — зразу погодився Пеню.
Юлія знову відчула образу.
— Кмітлива? — спитала вона з ледве вловимою гіркотою.
— Кмітлива і розумна! — додав Пешо, не відчуваючи, який відгук мають його слова. — 3 такою дівчинкою можна гратися!
Юлія ковтнула повітря.
— А я дурненька, так?
— Ні-і! — протяжно мовив Пешо. — Чого ж ти дурненька?
— А яка?
— Ти… ти просто симпатична!
Спочатку Юлія не могла зрозуміти — це краще чи гірше. Вона глянула на Пешо. Він посміхався так щиро, що Юлія одразу відчула себе винагородженою за всі прикрості.
— Значить, що? Все ж я не розумна?…
— Звичайно, що розумна! — цього разу переконано сказав Пешо.
Що можна було ще казати? Юлія сама не помітила, як почала підстрибувати на одній ніжці, точнісінько так, як маленькі дівчатка, коли думають про щось хороше. Перед тим як розійтися Пешо замислено сказав:
— Все ж, Веселин, ти мав рацію!
— Щодо чого?
— Щодо перевірки… Зовсім інакше було б, якби перевірили ключ! Тоді пішли б з чистою совістю!
— Ні, не можна! — відповів Веселин. — Це ризиковано, а тепер уже нам не треба ризикувати!
Юлія відчула, що серце її аж застрибало в грудях. Що це знову надумав Пешо?
— Звичайно, ризиковано, — погодився він, зітхаючи. — І все-таки… щось мене шкребе, не поставити б себе в дурне становище! — Може, ми помиляємось?
— Не помиляємось! — палко заперечила Юлія. — Слухайте мене, не помиляємось! Все так і є, як ми гадаємо!
— Так! — хитнув головою Пешо, немов переконуючи й себе. — І не може бути інакше. Ну, до побачення!
Пешо пішов, заклавши руки в кишені. Дома його зустріли трохи сердито, мати навіть полаяла. Та й батько, який ніколи не робив йому зауважень за пізнє повернення додому, цього разу красномовно посварився пальцем.
— Щось ти перебираєш! — сказав він серйозно. — Останнім часом щось пізненько повертаєшся додому.
Пешо тільки знизав плечима і мовчки сів до столу.
— Хіба можна так захоплюватися іграми? — сердилася мати. — Ти вже не дитина, подивись, як виріс!
— Не грався я! — різко і сухо відповід Пешо.
— Ого! А що ж ти робив?
— У справі ходив…
Хоч батьки й намагалися бути серйозними, але вони одночасно засміялися. Суворе, стомлене батькове обличчя враз наче помолодшало, очі весело заблищали.
— Ну, а чи не можна якось дізнатись, що це за нічна справа? — спитав він жартома.
— Настане час — узнаєте! — ображений, похмуро відповів Пешо. — І тоді, може… гм, вам буде незручно, що ви насміхалися…
— Прошу, прошу, ми не насміхаємося! Як я можу насміхатися із свого первістка?
— От і насміхаєтесь!
— А скажеш, чому ти спізнився?
— Не скажу! — рішуче заявив Пешо.
— Це не відповідь для вихованого хлопця…
— Завтра ви і без цього все зрозумієте… А зараз нічого не можу сказати…
— Чому не можеш сказати?
— Тому що я обіцяв… і дав чесне піонерське слово!
Батько мовчки подивився на нього.
— Ну, що ж! — сказав він нарешті. — Людина завжди і при всіх обставинах повинна дотримуватись даного нею слова… Хто цього не робить, той просто не людина, з ним не треба навіть говорити.
— Отож! — палко погодився Пешо.
— Коли так, то я хочу, щоб ти і мені дав слово, — сказав серйозно батько. — Я не питатиму про твої справи, але ти мені обіцяй, що не зробиш нічого, через що потім і ти, і я будемо червоніти…
— Ось про це я можу зараз же дати тобі.
— Дуже швидко даєш його! — сказав невдоволено батько. — Коли людина дає слово, то повинна дуже серйозно подумати… Слово не горобець, вилетить — не спіймаєш!
— Знаю! — сказав коротко Пешо, і темні очі його заблищали.
На цьому розмова припинилася. Через деякий час Пешо ліг, однак, хоч він був дуже стомлений від сповненого тривогами і напруження дня, не міг заснути. Вже кілька років він спав сам на диванчику у великій кімнаті, і йому дуже подобалось це, як йому здавалось, привілейоване становище. Залишаючись сам, він міг читати скільки завгодно (за що, зрештою, ніхто його і не лаяв) або просто так лежати і думати, мріяти про тисячі цікавих справ, бути героєм найрізноманітніших подвигів. Це були приємні години, його власні години.
Але цього разу думки його були неспокійні. Завтра все кінчалося, і хтозна-чому сам кінець здавався йому якимось неприродним, безрадісним. Вони самі виявили злочинців, самі натрапили на їхній слід, розгадали їхні заміри, і тепер, коли треба поставити ворогів на коліна, хтось інший має зробити це! Хоч би їх викликали під час арешту, знайшли б спосіб звернутися за допомогою і до них, хлопчиків і дівчаток! Ні, не зроблять цього! Скажуть — небезпечно, це не для вас! А хіба все те не було небезпечним, що вони досі робили? Невже і це було не їхнім ділом? Ясно, ні! Все, що робиться для блага батьківщини, однаково важливо і для дорослих, і для дітей, і для старих.
Та цієї ночі більш за все його непокоїли думки про таємну квартиру диверсантів. Всупереч усьому сумнів колючкою засів у серці. Чи справді Тороманов ходив у квартиру інженера Дончева? Чи справді в цій квартирі переховуються диверсанти? А якщо вони помилилися? А якщо якась звичайна стара бабуся хтозна з якої причини зайшла в порожню квартиру і хтозна для чого вмикала електрику? Чому інженер Дончев не міг залишити ключ і квартиру якійсь звичайній чесній людині, щоб вона користувалася нею
