Сліди залишаються - Павло Вежинов
Через деякий час вони зібралися в скверику. Обережно, під тим приводом, що Веселин захворів і хоче його бачити, Чарлі витяг Пешо, залишивши на варті самого Бебо. По дорозі Пешо недбало розповів, що за час стеження за Торомановим нічого особливого не сталося. Тороманов постояв півгодини поруч дружини, потім вийшов, купив з десяток коробок цигарок, зайшов у майстерню туристського спорядження, нічого там не взяв і повернувся додому.
Щось за останні дні нічого не посувається вперед! — закінчив він, трохи насуплений. — Хоч ми і підходимо до найголовнішого, а не можемо його зрозуміти!
— Це вірно! — сказав, замислившись, Чарлі. — Коли зайдемо до Веселина, ти дещо зрозумієш!
Пешо глянув краєчком ока на Чарлі, але нічого не спитав. Більше за всіх інших хлопчиків він умів, коли потрібно, бути стриманим і не втрачав своєї гідності зайвою цікавістю. У Веселиновій кімнаті обидва хлопчики докладно розповіли Пешо про останні події і про висновок, до якого вони дійшли. Пешо мовчки вислухав їх, лише зрідка перебиваючи друзів якимись короткими запитаннями.
— Треба вирішити, що робити! — закінчив Веселин, трохи розсерджений спокійною поведінкою своїх друзів. — Далі справу не можна залишати так!
Пешо не відповів. Даремно Веселин думав, що він спокійно і навіть трохи байдуже вислухав їхню заплутану розповідь і ще більш заплутані передбачення того, що, на їхню думку, може статися. Доки хлопці розповідали, обличчя Пешо ставало все більш непроникним, але за цією зовнішньою маскою в ньому вирувала ціла буря почуттів. Невже кінчається їхня велика пригода? І невже треба завтра передавати все в інші руки? При одній лише думці про це кров застигала в його жилах, але він ясно розумів, що товариші мають рацію. Справа починала вже переважати їхні сили — ні, не їхні сили, їхні можливості контролювати її — з цього часу будь-яка неуважність могла привести до поганих наслідків. Відмовитися? Передати все міліції? Пешо міцно стиснув губи. Те, що вони досі зробили мало серйозне значення! Саме вони викрили злочинця, вони знайшли його гніздо, вони розгадали його наміри. Чи могли вони зробити щось більше? Безперечно, могли! Насамперед, — де ті таємничі двері, які відмикаються підкинутим ключем Тороманова? Хоч би про це дізнатись, а потім нехай міліція закінчує справу.
— Ти чуєш, що я сказав? — обізвався невдоволений Веселин.
Пешо підвів голову.
— Дуже добре чую, — відповів він трохи сухо.
— Ну, і що ж ти гадаєш?
Пешо глянув своїми темними очима на Чарлі.
— Коли Тороманова забере свої нові плаття від твоєї матері, — спитав він стримано.
— В наступну середу.
— Так, виходить, через шість днів! Тоді навіщо ця паніка? Адже ще ніхто не приставив нам ножа до горла!
— Не зовсім так.
— Навпаки, саме так! Можливі два варіанти: або те, що ви кажете, правильно, або неправильно! Якщо правильно, Тороманови не зрушать з місця, поки не підготуються або хоч поки Тороманова не візьме замовлені плаття. Так?
— Так! — сказав Веселин.
— А якщо те, про що ви кажете, виявиться лише нашим припущенням, тоді немає потреби вчиняти паніку і змінювати старе рішення. Я пропоную ось що — того дня, коли Тороманова візьме свої плаття, ми підемо в міліцію і все розповімо… Добре?
Веселин і Чарлі швидко і радісно переглянулися.
— Звичайно, добре! — сказав Чарлі і підвівся, збуджений, з місця. — Це просто чудово, нарешті!
Після напруженої роботи хлопці весело і широко посміхнулись, неначе гора звалилася з їхніх плечей.
Зник…
Протягом кількох наступних днів трапилися дві незначні, на перший погляд, події, які, проте, дуже вразили хлопчаків.
Одного ранку у скверику зібралися, крім вартових спостерігачів, ще кілька добровільних помічників, чекаючи на ранковий вихід Тороманова. О восьмій годині з будинку, де жили Тороманови, вийшла висока худа жінка в темних окулярах, на яку спочатку ніхто не звернув уваги.
І раптом Чарлі, — йому здалося, що в постаті ЇЇ є щось знайоме, — несподівано вигукнув:
— Та це ж Тороманова!
В перший момент ніхто не догадався, чому ЇЇ не впізнали відразу. Лише роздивившись, вони, вражені, зрозуміли: волосся! Тороманова пофарбувала русяве до вчорашнього дня волосся в звичайнісінький чорний колір, який, хоч і не мав природного блиску, надзвичайно змінював її вигляд. Крім того, хлопчики помітили, що волосся її укорочене і підстрижене, брови не такі чорні, як завжди, губи зовсім мало нафарбовані.
Взагалі, вигляд її став скромнішим, якимсь більш людським, він не впадав в око і не справляв відштовхуючого враження, як це було до вчорашнього дня.
— Бачите? — вигукнув тріумфуюче Чарлі. — Що я вам казав?
— Цікаво, коли вона встигла так змінитися?
— Учора ввечері, і — пробурмотів тихо Веселий. — Ми рано зняли пости, не дочекавшись її повернення…
Тороманова зникла в найближчому провулку, і вулиия обезлюдніла.
— Навіть взуття змінила, — сказав Чарлі. — Тепер носить туфлі на низьких підборах…
— Готуються до чогось! — зробив висновок Пешо, стримано оглядаючи всю компанію. — Всі повинні бути напоготові і добре пильнувати.
На другий день тривога серед хлопців посилилась. Стежачи вранці за Торомановим під час його нетривалого обходу, вони побачили, що він зайшов у майстерню туристського спорядження, яку відвідав кілька днів тому. Цього разу Тороманов вийшов звідти не з порожніми руками — великий новий туристський ранець висів у нього за плечима.
— Готуються! — вирішили твердо хлопчики.
— Це вже напевне!
Наступного дня була неділя. Звичайно в святкові дні хлопці збиралися і вирушали разом куди-небудь на екскурсію. Влітку їхнім улюбленим місцем був Іскар — там вони купалися весь день, загоряли на сонці, тайкома вудили рибу і поверталися пізно ввечері приміським поїздом, задоволені і щасливі на цілий тиждень. Зрозуміло, цієї неділі ніхто навіть не подумав про тихі тінисті куточки Іскара — треба було залишатися в місті і слідкувати за Торомановим. Пост виставили рано-вранці, але протягом усього дня ніхто з Тороманових не з’явився на вулиці. Наближався вечір, хлопці стривожилися — чи не втекли вони вночі? Коли тривога досягла найвищої точки, хлоп’ята вирішили з’ясувати на місці: вдома Тороманови чи зникли? Перевірку доручили Кості. Він повинен був подзвонити в квартиру Тороманових або, вірніше, дзвонити довго, тривожно і наполегливо, доки йому не відчинять. Коли відчинять, Коста повинен спитати про лікаря Найденов, якого нібито кличуть в сусідній будинок. Насправді лікар Найденов жив поверхом вище, і Коста мав прикинутися, що переплутав поверхи.
Складну розвідувальну операцію відразу ж було здійснено, але вона не дала ніяких результатів. Марно Коста
