Сліди залишаються - Павло Вежинов
В залі розляглися тривалі оплески. Герої торжества, ще; кілька хвилин тому бліді й збентежені, почали червоніти, опускаючи схвильовані очі. Помічник міністра продовжував свою промову. Він висловив велику вдячність органів Міністерства внутрішніх справ маленьким героям і під загальні оплески оголосив, що їм будуть піднесені подарунки — книги. Тут він подумав трохи і заговорив щирим, теплим тоном:
— Можливо, багато хто здивується, що найбільшу похвалу дістає Юлія… Ви всі тут знаєте до найменших деталів цю історію і добре розумієте, що, звичайно, ваш товариш Пешо Андреєв стояв у центрі всієї діяльності групи і що він був, так би мовити, серцем і рушійною силою усієї справи… Коли його схопили диверсанти, він виявив героїзм, і ми за це ним пишаємося… Але Андреєв в той же час припустився і однієї великої слабкості. А це важкувато простити хорошому і свідомому піонерові. Він виявив неповагу до товаришів і дозволив собі дії, які суперечили ухваленому товаришами рішенню… Цим він не тільки ускладнив переслідування бандитів, але, що ще важливіше, — поставив під дуже серйозний риск своє життя… Для нас це має величезне значення… Ми завжди будемо мати потребу в вашій допомозі, в допомозі і сприянні всіх громадян, але в тому випадку, коли питання стосується вас, піонерів, то ми ні в якому разі не хочемо такої допомоги, яка ставила б під загрозу ваше життя чи вашу безпеку. Це треба дуже добре запам’ятати. Народна влада вже достатньо сильна, вона має всілякі способи подолати своїх ворогів. І тому ніколи не дозволить собі ризикувати безпекою чи життям своїх маленьких громадян…
Після помічника міністра слово надали Пешо. Він старанно написав свій виступ, та коли говорив, дуже рідко заглядав до записів. Хвилювання його вгамувалось, голос його звучав упевнено і твердо, темні очі дивилися спокійно просто перед собою. Він подякував від імені всіх своїх товаришів за велике піклування про них з боку народної влади і урочисто обіцяв, що всі вони і далі самовіддано служитимуть народові, зразково виконуючи свої піонерські обов’язки і в школі, і поза школою…
— А щодо Юлії, — закінчив він, — я вважаю, вона справді показала себе найдостойнішою серед нас усіх — це я визнаю тут, при всіх, від усього серця і перед усіма хочу попросити пробачення, що колись зневажав її тільки за те, що вона дівчинка, а від дівчинки, думав я, нічого не можна й сподіватися… Я справді зробим дуже грубу помилку, не виконавши рішення колективу… Зараз я це добре розумію… А коли так, то для мене найбільшою і справжньою похвалою є те, що товариші щиросердо простили мені і знову вважають мене своїм вірним другом, як вважали і раніш… Вище від цієї нагороди не може бути…
Пешо не зміг говорити далі. У залі вибухнув грім оплесків. Усі плескали — і піонери, і вчителі, і молоді офіцери, і батьки, і люди, які сиділи за довгим червоним столом. Пешо зніяковіло замовк, безпорадно подивився на батька, потім знову на зал. Вперше з тієї хвилини, як він вийшов на трибуну, Пешо глянув у публіку, і раптом наче подих спинився в його горлі. Тепер він бачив своїх товаришів такими, якими ніколи їх не бачив — перед ним були схвальні і захоплені обличчя друзів, їхні блискучі очі; Пешо відчув глибоку і щиру радість і любов їхню і зрозумів, як переконливо прозвучали його слова про дружбу. Він помітив свого класного керівника, і в його погляді теж побачив глибоке хвилювання; це почуття немов перелилося йому в груди і стиснуло горло. Пешо ледве не схлипнув. Сльози затуманили очі. В цьому тумані постаті наче розтанули, обличчя зникли, і від усього, що було в залі, в свідомості його залишилося лише полум’я червоних прапорів на балконі і невщухаючий грім оплесків.
Це були хвилини, які Пешо не забуде ніколи в житті.
