Сліди залишаються - Павло Вежинов

— Сумнівний! — з надією вигукнула Юлія. Живка повільно похитала головою.

— По-моєму, не сумнівний!… Його дружина — судовий засідатель, а як ви гадаєте, чи призначили б судити людей жінку з сумнівної родини? Й мови не може бути! Судовими засідателями обирають тільки найчесніших людей!

— Залишився п’ятий поверх! — буркнув Бебо.

— Там, я ж вам сказала, є тільки одна квартира… В ній живе дядько Трифон, робітник, найкращий спеціаліст по фарбуванню прядива… Про нього й мови не може бути, квартиру йому дали за наказом Міністерства…

В кімнаті запало напружене мовчання. Обізвався, нарешті, Бебо.

— Виходить, в будинку немає сумнівних людей?

— Виходить, що немає! — зніяковіло і розгублено сказала Живка.

— Ні, тут щось не так!… — додав сердито Бебо. — Людина занесла сюди листівки і залишила їх, вийшла без них… Кому залишила? Значить, якась із твоїх божих корівок — таємний фашист…

— Не може бути! — сказала Живка, але голос її цього разу не був таким упевненим. — Скажи мені — хто? Всі такі… серйозні і добрі. Хто ж з них?

— Хтозна! Може професор… Нехай милий, ласкавий, а за пазухою ножа носить!

— Дурниці! — обурилась Живка. — Кажу вам, не він! Це справжня, добра людина.

Пешо, який досі мовчав, глибоко замислившись, нарешті підвів голову; обличчя його трохи зблідло.

— Не сперечайтеся! — сказав він хрипким голосом. — Я знаю, куди Тороманов заходив з повною сумкою.

Всі здивовано дивилися на нього.

— Знаєш? — вигукнув Бебо. — Звідки ти можеш знати?

— А от і знаю! — сказав упевнено Пешо. — Він випорожнив сумку в квартирі інженера Дончева.

Живка розчаровано подивилася на нього.

— Я ж вам сказала, що там зараз ніхто не живе! Дончевих немає в Софії!

— Яке це має значення? — заперечив все ще хриплим голосом Пешо, і всі помітили, що очі його гарячково блищали, — Дончевих і справді немає, але вони залишили Тороманову ключі! Розумієте, він має чужий ключ від чужої квартири!…

Бебо і Юлія немов оніміли, вражені несподіваним відкриттям. Дивна таємниця, яка весь час цікавила їх, — таємниця кинутого з вікна ключа, несподівано почала виблискувати перед їхніми очима сліпучояскраво. Ось чиї двері відмикає цей ключ, ось навіщо він був потрібний!

Таємнича поведінка Тороманова в зв’язку з ключем відразу ставала зрозумілою, тепер її легко можна було пояснити. Але чи не помиляється Пешо? Чи не було це якимось дивним збігом обставин? Єдина Живка, яка не знала історії з кинутим ключем, дивилася з сумнівом на своїх дивовижних гостей.

— Ні, мені ця справа не здається такою правдоподібною, — сказала вона, знизуючи плечима. — Навіщо залишати листівки в порожній квартирі? Який у цьому смисл?

— А звідки ти знаєш, що квартира порожня? — спитав Пешо. — Там може чекати інша людина, яка теж має ключ… і, може, не одна, а кілька!… Саме їм він і залишив харчі!

— Які харчі? — підвела брови Живка. — Ви ж казали, що листівки?

Та Пешо не розгубився.

— Авжеж, — похитав він головою. — Листівки лежали на дні, зверху вони були замасковані різними продуктами.

— Тоді чому він не виніс назад продукти? — наполягала Живка. — Чому він і їх залишив там? Адже він тільки для маскування?

— Виходить, що не для маскування, — сказав неохоче Пешо. — Мабуть, в квартирі інженера Дончева переховуються якісь… небезпечні люди, і Тороманов постачає їх продуктами…

На мить у кімнаті настало моторошне мовчання. Сама думка, що над їхніми головами, можливо, переховуються небезпечні злочинці, примусила дітей насторожитися. Тепер усе в незвичайній поведінці Тороманова — купівля книг і продуктів, таємниче зникнення і таке інше — здавалось, легко можна було пояснити. Але навіщо тоді він ходив до зубного лікаря? Перший запитав про це Бебо.

— Мабуть, щоб замести свої сліди, — відповів, замислившись, Пешо. — Якщо завтра спитають його десь, скажімо, в суді, що ти шукав у цьому будинку, то він відповість: «Ходив до зубного лікаря!…»

— Хитро придумано! — сказав Бебо.
Пешо уважно подивився на Живку.

— Ти не помічала, вікна в інженеровй квартирі не були освітлені? — спитав він.

— Не звертала уваги… В усякому разі ці вікна щільно обліплено старими газетами, як це буває в квартирах, де пожильці їдуть на тривалий час на курорт…

— Не віриться мені, щоб вони світили! — сказав немов сам до себе Пешо. — Вони знають, що це їх викриє! Вночі вони просто не засвічують лампи.

— Живуть, мов кроти в темряві! — буркнув Бебо з огидою.

— А цікаво, як вони готують собі страву? — обізвалась Юлія.

— Ага, вірно! — підхопив Пешо. — Сьогодні Тороманов купив у м’ясній крамниці два кіло телячого фаршу!… Два кіло!… Це дуже багато для однієї людини!

— Вони готують удень! — додав Бебо. — Тоді їм не потрібне електричне світло.

— Варять вони, можливо, на електроплитці! — сказала Юлія. — Котлети кожний уміє готувати.

Раптом блискуча думка майнула в голові Пешо.

— Справді, на електроплитці! — повторив він, і обличчя його проясніло. — Якщо вони ввімкнуть електроплитку в електричну мережу, то внизу електролічильник почне крутитись!… Розумієте? Ми просто можемо перевірити! Всі захоплено перезирнулись.

— Чудово! — сказав Бебо. — Тільки де дістати ключа від електролічильників?

— Це найлегше! — засміялась Живка. — Ключі в мене!

— В тебе?

— Так, у мене… Мама — керуючий будинку, я заміщаю її…

— Давай їх сюди!

Живка підвелася, відсунула одну з шухляд буфета і взяла звідти низку ключів.

— Ось! — Вона показала на маленький заіржавілий ключик.

Вся компанія вийшла, затамувавши подих, на сходи. Як в усіх великих жилих приміщеннях, коробка з електролічильниками містилась біля самих дверей, що вели на вулицю. Оскільки електролічильники були високо, Живка принесла стілець, потім, відкрила ящик і широко відчинила дверцята. Діти побачили три ряди чорних, до блиску начищених електролічильників.

— Ось цей! — сказала Живка немов чужим голосом. — Це електролічильник Дончевих.

Однак він не крутився! Всі побачили це одразу і потихеньку зітхнули.

— Ти впевнена, що саме це їхній? — спитав Пешо.

— Упевнена! Ось тут і написано — Дончев! — і Живка вказала на маленьку білу табличку, написану хімічним олівцем.

Настало коротке мовчання.

— Не зобов’язані ж вони користуватися тільки електроплиткою! — сказав тихо Бебо. — А й, можливо, саме в цю мить вони взялися до якоїсь іншої справи!

Живка зіскочила з стільця. Якщо він не крутиться зараз, то, може, крутитиметься потім, — треба, звичайно, залишатися тут і чекати. Небезпечним було тільки те, щоб хтось з дорослих, проходячи мимо, не поцікавився, що роблять діти біля електролічильників.

— Коли хочете, давайте почекаємо! — сказала Живка.

— Добре! — кивнув Пешо. — Хто знає, мож ливо, пощастить нам.

В парадні двері зайшла дівчина в білому платті і, не звернувши уваги на дітей, почала підійматися по сходах. Хлопчаки заспокоєно переморгнулися.

— Хто це? — спитав Бебо.

— Дочка професора, студентка!… Її нема чого боятися.

Раптом Юлія тихо крикнула. Хлоп’ята злякано подивилися на дівчинку. Вона нерухомо