Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж
Зате як клопоталася рум’яна дівчина!.. Як швидко вона підсунула хлопцям поліровані крісла з високими спинками й запросила гостей присісти! Як спритно роздмухувала вогонь у комині, змусивши його палати так, немов його охопило натхнення! У Якоба Поота мало сльози не бризнули з очей, коли вона подала величезного імбирного пряника і глиняний глечик із кислим вином! Як вона сміялася й кивала, коли хлопчики наминали їжу, немов дикі, хоча й сумирні звірі, та як здивувалася, коли Бен чемно, але твердо відмовився від житнього хліба і кислої капусти! Як дбайливо зняла з Якоба рукавицю, розірвану біля великого пальця і, заштопавши її на очах у хлопчика, відкусила нитку зубами й сказала при цьому: «Тепер буде тепліше», — і, нарешті, як ласкаво вона потисла руку всім хлопчикам по черзі й, кинувши благальний погляд на «автоматичну» бабусю, наповнила пряниками кишені хлопців!
Увесь цей час спиці безупинно постукували, а люлька жодного разу не забула випустити хмарку диму.
Пробігши неабияку частину дороги, хлопці побачили масивний кам’яний фасад і ворота замку Званенбург, по обидва боки яких стояли вежі, увінчані статуями лебедів.
— Халфвег[21]. Ми на півдорозі, друзі, — сказав Пітер. — Знімайте ковзани.
— Бачиш, — пояснював Ламберт своєму супутнику, — у цьому місці Ай зливається із Гаарлемським озером, і тут матимеш купу клопотів. Вода на п’ять футів вища за суходіл, тому і греблі, й щити на шлюзах в нас повинні бути міцні, інакше одразу ж заллє. Кажуть, тутешні шлюзи влаштовані по-особливому. Ми їх пройдемо, і ти побачиш таке, що й очі на лоба вилізуть. Весняна вода в цьому озері, як я чув, краще за всі води на світі білить полотно, і нею користуються всі великі Гаарлемські білильні фабрики. Про це я не можу розповісти тобі докладно… Але розповім дещо із власного досвіду.
— Справді? Що ж?
— В озері водиться безліч вугрів, таких великих, яких ти в житті не бачив. Я часто їх тут ловив… Просто дивовижні! І, знаєш, із ними боротися нелегко: якщо не бути обережним, вивернуть руку з суглоба. Але тебе, я бачу, вугрі не цікавлять. А замок величезний. Правда?
— Так. Але навіщо на ньому лебеді? Вони означають щось особливе? — запитав Бен, дивлячись на кам’яні вежі поблизу воріт.
— Ми, голландці, можна сказати, вшановуємо лебедів. А від цих кам’яних лебедів замок одержав свою назву — Званенбург, тобто «Лебединий». От усе, що я знаю. Це дуже важливе місце: саме тут проводять наради фахівців із усіх питань, що стосуються гребель. Колись у замку жив знаменитий Крістіан Брюнінґс.
— А ким він був? — запитав Бен.
— Пітер відповів би тобі краще за мене, — сказав Ламберт, — якби тільки ви могли розуміти один одного й не чіплялися кожен за свою рідну мову. Втім, я часто чув, як мій дідусь говорив про Брюнінгса. Він ніколи не стомлюється розповідати нам про цього великого інженера: який він був хороший, який учений та як після його смерті вся країна оплакувала його, немов друга. Брюнінґс був членом багатьох наукових товариств і стояв на чолі державного департаменту, що завідує греблями й іншими загороджувальними спорудами, які захищають країну від моря. Не злічити навіть кількості його вдосконалень на греблях, шлюзах, водяних млинах і подібних спорудах. Знаєш, ми, голландці, шануємо наших інженерів більше, ніж усіх інших громадських діячів… Брюнінґс помер багато років тому. Йому поставили пам’ятник у Гаарлемському соборі. Я бачив його портрет, і знаєш, Бене, у нього таке шляхетне обличчя! Не дивно, що й замок такий величний: адже в ньому жила справді видатна людина, а це не дрібниця!
— Саме так, — сказав Бен. — Цікаво знати, ван Моунене, чи пишатиметься коли-небудь якийсь стародавній будинок тобою і мною? Знаєш, друже, у світі ще багато чого треба зробити. Зараз ми ще хлопчики, але коли-небудь нам доведеться до цього узятися… Глянь, у тебе розв’язався шнурок на черевику.
Розділ XIII
Катастрофа
Близько першої години дня капітан ван Хольп і його команда увійшли в чудове стародавнє місто Гаарлем. Зранку вони пробігли на ковзанах близько сімнадцяти миль, але все одно були свіжі, як молоді орли. Починаючи з наймолодшого (Людвіга ван Хольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і закінчуючи найстаршим, тобто самим капітаном, сімнадцятилітнім «гультіпакою», всі як один вважали, що жодного разу в житті не відчували такого задоволення, як під час цієї подорожі. Правда, коли вони пробігали останні дві-три милі, Якоб Поот зовсім захекався і, мабуть, був не проти десь подрімати ще разок. Але й він був веселий і жвавий, як ніколи. Навіть Карл Схуммель, який за час екскурсії здружився із Людвігом, перестав єхидствувати. Щодо Пітера, то він почувався найщасливішим з-поміж щасливих і, ковзаючи по льоду, співав і висвистував так радісно, що навіть статечні перехожі усміхалися, зачувши його.
— От що, друзі: настав час снідати, — сказав він, коли хлопці підійшли до однієї кав’ярні на головній вулиці. — Нам слід попоїсти чогось ситнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини.
І капітан засунув руки в кишені з таким виглядом, немов хотів сказати: «Грошей вистачить нагодувати цілу армію!»
— Гляньте, — крикнув раптом Ламберт, — що з ним?
Пітер, весь блідий, ляскав себе по грудях і боках… втупившись кудись у простір. Він був схожий на людину, яка раптово збожеволіла.
— Він занедужав! — скрикнув Бен.
— Ні, щось загубив, — сказав Карл.
Пітер ледь вимовив:
— Гаманець… Із усіма нашими грошима… Зник!
