Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

Олешко ляснув долонями об поли.

— Го-го-го! Беркицьнувся, наче лантух з обмішками! — вражено заволав він. — Як це тобі вдалося?

— Дуже просто, — відказав Вітько, втішений такою увагою. — Це прийомчик такий. Називається — кидок через стегно.

— Прийомчик?.. А ти не можеш показати його на мені?

Олешко виставив уперед руки, пригнувся і рушив до хлопця. Вітько повторив свій прийом.

— Ага... ти мене смикаєш до себе, а я, дурний, і радію, — сам собі пояснював Олешко Вітькові дії. — А тепер як? Ого, теж трохи не беркицьнувся! — вдоволено зазначив він, коли Вітько спробував і його перекинути через плече. — Ану, спробуй ще раз...

Ще і ще показував Вітько свій прийом, аж поки добряче не вхекався.

— Все зрозуміло, — нарешті сказав Олешко. — А тепер, хлоп'ята, покажімо й ми, на що здатні.

Олешко вихопив з піхов меча. З вигуком «Гоп!» підніс його над головою, мовби відбивав удар супротивника і блискавично присів. Тоді, мов гумовий, злетів високо в повітря, вигукнув: «Кий!» і з силою викинув уперед праву ногу.

Знову прикрився мечем, присів. Знову злетів у повітря і, наче косою, махнув уже лівою ногою.

— Гоп! Кий! — вигукував щоразу. — Ну, як, уміють у вас таке?

Вітько лише стенув плечима. Щось подібне він бачив. Але де і коли? Нарешті здогадався.

— Та це ж гопак! — скрикнув він. — Це ж танець такий!

— Танець? — здивувався Олешко. — Який ще танець?

— А ось такий, — відказав Вітько і пішов навприсядки, як їх навесні навчав учитель танців.

Спочатку Олешко витріщився на хлопця, мов на якусь дивовижу. Тоді зареготав так, що ледь не повалився на траву.

— Воно й видно, що танець! Ти ж викидаєш ноги, мовби три дні нічого не їв!

— А навіщо їх викидати?— здивувався Вітько.

Тепер уже й решта хлопців ледь не попадали зі сміху.

— Як навіщо? Ти що — чужинця гладити збираєшся, чи як?

— А до чого тут чужинці?

Олешко лише руками розвів.

— Ну, Мирку... Ти що, не розумієш?

— Ні, — зізнався Вітько.

— Тоді уяви собі, що переді мною два половці. Один спереду тисне, другий підкрадається збоку. То я від одного прикриваюся мечем, а щоб інший не зітнув мені голову, чимшвидше присідаю. Розумієш? А щойно їхні шаблюки просвистять наді мною — підстрибую і, наче києм, вдаряю найближчого половця ногою. Та так, щоб з нього й дух вилетів. І переді мною зостається лиш один бусурман... Тепер скумекав, що й до чого?

— Оце класнючо! — захоплено сказав Вітько.

— То ж бо й воно... Кваснючо, як ти кажеш. Ану, хлопці, повторюйте за мною... Гоп!

— Гоп! Кий! — загуло межи хлопців. — Гоп! Кий!

А Вітько стояв і лише глипав на той чудернацький танок, від якого чужинцям стає млосно. Трохи згодом до нього дійшло, що цей танок нагадує йому не лише гопак. Щось інше він бачив, щось таке... Але що саме?

І тут його наче по голові вдарило: та це ж карате! Можливо, трішечки й не таке, як показують по телевізору, проте ніякого сумніву — це карате, або точніше — гопак-карате!

— Ну, то як? — запитав Олешко, чи не всоте злітаючи в повітря. — Кий!

— Чудово! — щиро визнав Вітько. — Тільки... половці ж пішки не ходять. Вони на конях сидять.

— Звісно, на конях! Інакше чого б я ото так високо стрибав... Гоп!

Коли Кожум'яка здолав головного Змія

Хлопці лежали на траві і важко відхекувалися. Веселий танець гопак забирав сил не менше, ніж забіг над Байлемовим ставком з важкими каменюками в руках.

Через місток неспішно проїхав дід Овсій. Побачивши хлопців, звернув з дороги. Присів поруч з Вітьком і співчутливо похитав головою.

— Нічого, парубки, тримайтеся, — сказав він. — Потім легше стане. По собі знаю.

— Ніж ото зітхати над хлопцями, краще б розказали їм щось цікаве, — подав голос Олешко.

— А що ж, можна, — згодився дід. — Але про що?

Хлопці поволеньки приходили до тями. То один, то інший підводився з трави і підсідав ближче до діда.

— Про печенігів я вже розказував, — вголос розмірковував дід. — І про князів наших ви чули. І про те, як землю руську краяли на країни...

— Про Змія розкажіть, — сказав Олешко. — Про того, що його у Києві сам Кожум'яка здолав.

При цих словах хлопці з цікавістю зиркнули у Вітьків бік. Ще б пак — вони лише чули про Змія, а він його бачив на власні очі!

— Можна і про Змія, — охоче згодився дід Овсій. — Тільки довга буде моя розповідь.

— Ну то й що? — відказав Муха.

— Ми нікуди не квапимося! — підтримали його інші хлопці.

Олешко на те лише посміхнувся.

— От же капосні! — сказав він. — Їм що завгодно, аби не бігати.

— Не всі ж такі проворні, як ти, — заступився за хлопців дід Овсій і зручніше вмостився на траві. — Ну гаразд, слухайте.

Гарно оповідав дід Овсій. Майже так, як у справжній казці про Кожум'яку, що її Вітько востаннє прочитав місяць тому. Хіба що закінчення у дідовій казці було інше.

— Отож після того, як Кожум'яка під славним Києвом здолав Головного Змія, — вів дід Овсій, — його змієнята з переляку розбіглися, хто куди. Дехто в нору сховався, дехто в ліси та болота неприступні подався, дехто взагалі в інших землях опинився. Проте час від часу визирають ті змії та змієнята зі своїх нір: чи не перевелися ще богатирі у землі Руській, чи не знесилилася вона від воєн та чвар? Отоді і виповзуть вони знову на цей світ...

— І один із тих Зміїв оселився біля Сули, — здогадався хтось за Вітьковою спиною.

Дід Овсій кивнув головою.

— Схоже на те. І кожні шість чи скільки там десятків літ визирає зі своєї нори. Винюшкує, що до чого. Визирне — і заховається. Визирне — і знову щезне. І так тричі підряд за якийсь місяць. А через шістдесят літ — знову за своє.

— І хапав когось? — запитав Муха.

— Та як сказати... От