Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
Та раптом сон відлетів. Над чагарниками звелася чиясь велетенська постать. Як і Олешко, перестрибнула вона через дідів тин. Проте гупнула так, що по земній тверді ніби брижі пішли. Затим постать звелася на ноги і поволеньки, сторожко зупиняючись на кожному кроці, рушила до дідових черешень.
«Ведмідь», — промайнула у Вітьковій голові сполохана думка. — А що, коли йому не вистачить ягід?
Вітько боявся поворухнутися. Боявся навіть зітхнути на повні груди — усі ж бо знають, який у ведмедів чудовий слух. Ет, і навіщо він згодився сторожувати?
А ведмідь почувався у дідовому садку господарем. Він повагом походжав між черешнями, підводився навшпиньки, нагинав одну гілку за іншою...
— Смакота! — раптом сказав ведмідь.
І від того голосу всі страхи миттю покинули Вітька. Та це ж ніякий не ведмідь, це Ілля Муровець!
Вітько звівся на лікоть і стежив, як ходить під черешнями Муровець, як важко підстрибує, намагаючись дістати гілку, — і чомусь йому стало шкода цього славетного велета. Ну, не зовсім шкода, а так, трохи... У кожної людини, мабуть, є свої слабини.
У Вітька вони теж були. І називалися його слабини київською помадкою. Зрідка ті цукерки, схожі на рожеві, блакитні, зеленуваті грибні шапки, привозили до їхньої Воронівки з райцентру. І Вітько ладен був тоді стояти під дверима крамниці хоч з ранку до вечора. Дарма, що мама казала, ніби цукерки шкідливі для зубів.
Та, виявляється, такі слабини є й у дорослих. Навіть у Іллі Муровця. І називаються ці його слабини черешнями.
Проте які ж то черешні знизу? Ніякого смаку порівняно з тими, що на вершечку. Треба обов'язково допомогти такій славетній людині!
Вітько зіслизнув з копички сіна. Тоді перебрався через перелаз у город діда Овсія, підійшов ззаду до Муровця і спитав:
— Що ж ви знизу рвете? Там же...
І тут сталося непередбачене. Ніким ще не подоланий велет раптом зойкнув, на мить пригнувся, мовби очікуючи удару, тоді стрибнув убік, мов наполоханий заєць. Хіба що на відміну від зайця, під його ногами гойднулася земля.
— Ну, Мирку, ну, харцизяко... — тихо проказав Муровець, тримаючись рукою за серце. — Ще жоден полинець мене так не лякав, як ти. Я гадав, що це дідо Овсій... Хіба ж так можна?
А Вітько не міг навіть слова вимовити. Його аж тіпало від сміху. Він лише попискував і тримався за живіт. Оце так Муровець, оце так непереможний!
— Ти — що? — запитав Муровець.
— Та ви... як ви стрибали... — ледве вичавив з себе Вітько. — Як заєць...
За якусь мить до Вітькового повискування додалося віддалене вертольотне гуркотіння. То сміявся Ілля Муровець.
— То я вам краще з верху нарву, — відсміявшись, сказав Вітько.
— Еге ж, нарви, — згодився Муровець. — Бо я вже боюся до того гілля й торкатися. Ледь що — одразу ламається.
І Вітько без жодного докору сумління подерся на вершечок черешні. Не збідніє дід Овсій від якоїсь жмені ягід! Щоправда, та жменя виявилася розміром з Вітькову пазуху.
А за якихось півгодини Ілля Муровець, зручно умостившись під копичкою сіна, кидав у рот черешеньку за черешенькою і радів як хлопчисько.
— Лепсько ми з тобою натягли носа дідові, еге ж? Це йому за всі його потиличники!
— То він що — і потиличники вам давав? — не йняв віри Вітько. — Вам, Іллі Муровцю?
— Ще й яких! Ох і лютий же був дід Овсій! Ледь що — одразу за кропиву. А коли я підріс — то за голоблю. А що вже окатий — наскрізь тебе бачить! Але я все одно його перехитрив, — приглушено загигикав Ілля Муровець і показав Вітькові чоботи, до яких були прив'язані дві добрячі в'язки хмизу. — Ніколи дідо не здогадається, що це був я. А Олешко? Бачив, як дідо його спіймав за ногу? Стрибав, мов той гусак!
І знов у нічну темряву полетіло тихе вертольотне гудіння.
Коли Ілля Муровець пішов з дворища, Вітько ще довго здригався від стамованого сміху. Так і заснув, здригаючись.
Прокинувся він від голосної розмови, що долинала з вулиці. Біля воріт стояв дід Овсій. Перед ним на вороному ваговозі височів Ілля Муровець.
— Ну то як, діду, сьогодні вночі ніхто вас не турбував? — цікавився Муровець.
— Та знову той песиголовець Олешко пробирався через обійстя, — поскаржився дід Овсій. — Хоча до черешень, слава Богу, не завертав. І все ж, — дід притишив голос, — хтось іще, Ільку, сюди приходив.
— І що, обірвав усі ягоди? — жахнувся Муровець.
— Та не розберу. Ніби обривав, а ніби й ні. Хіба що сліди якісь чудернацькі залишив. Але що за сліди — ніяк не рознюхаю.
— То нюхайте, діду, уважніше. І коли що — мерщій до мене. Я тому песиголовцю ноги повисмикую. Ич — діда ображати!
Ворухнув поводом і поїхав далі — величезний і насуплений. І ніхто не сказав би, що лише кілька годин тому він був геть інший.
Навчився на свою голову
— Ех, ти, — докірливо зауважив Лидько. — Зброю треба тримати міцніше. Ану, ще раз!
Вітько вже без жодної радості підняв свого меча, котрий від Лидькового удару відлетів далеко вбік. Він змокрів як миша. Боліла рука, саднило в плечах і на стегні — у тих місцях, до яких доторкнулася Лидькова зброя.
А він же гадав, що вміє битися на мечах! Скільки разів вони з воронівськими хлопцями вдавали мушкетерів! І майже завжди перемагав він, Вітько.
А тут... Кілька днів тому Росанка за якусь хвилину двічі вибивала меча йому рук. Виявляється, вона вміє битися не згірш за будь-якого воїна. А Оленка, Лидькова сестра? Вчора Вітько на свою голову згодився позмагатися з нею. То ледве встояв — так вже напосідало капосне бісеня...
— Вбитий, — оголосив Лидько. Якимось чином вістря його меча прослизнуло під щитом і вперлося у Вітьків живіт. Добре, що хоч билися вони на тупих мечах.
— Ще раз, — звелів невблаганний Лидько. Знав же Попович, кого залишати замість себе!
Неподалік змагалися дорослі воїни. Вони теж билися на мечах, кидали списи в поставлену сторч колоду, боролися. Та так, що курява здіймалася над Городищем. І в усіх змаганнях гору брав дужий і спритний Олешко. Особливо щастило йому в боротьбі. Олешко кидав дружинників одного
