Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

— Як вживаєтеся з горошинськими? — не обертаючись, запитав він Муровця з дідом Овсієм, коли ті спішилися і теж зійшли на пагорб. — Не чубитеся?

— Та поки що Бог милує, — відказав дід Овсій.— Бо коли, князю, по совісті, то ми хоч і не зводимо очей зі степу, але ці горошинці знають куди більше, що там діється.

— Це ж чому? — поцікавився князь.

— Вони хоч і туляться до нас, все ж мають родаків чи не в кожній орді. Тож їздять одне до одного в гостину і часом дізнаються таке, що нам і не снилося.

— Молодці, — якось неуважливо похвалив князь горошинських, не відводячи погляду від засульської далечіні. І якось дивно було бачити тугу і смуток, що на хвилю застигли в його сірих очах.

Муровець скоса зиркнув на свого князя і співчутливо зітхнув: схоже, князеві не спадала з думки доля його улюбленого сина Святослава.

Кілька літ тому Володимир Мономах став князем переяславської землі, геть пошарпаної ненастанними половецькими набігами. А що спочатку у нього не було дружини, яка б давала відсіч нападникам, то князь змушений був укласти з половцями угоду про мир і дружбу. Половецькі хани охоче пристали на неї, тим паче що порушення угоди нічим їм не загрожувало. А от Мономах на їхню вимогу змушений був віддати у заставу свого первістка Святослава. Тож варто йому було, переслідуючи нападників, вибратися збройно за Сулу, як тоді княжич Святослав міг позбутися голови.

Та все ж цей передих дав переяславській землі багато чого. Половецькі набіги порідшали, а відтак зміцнилися порубіжні села та городища. І головне — князь Володимир зібрав сильну дружину, яка здатна була вистояти супроти Степу. Проте перейти за Сулу, аби покарати порушників, князь усе ще не наважується. Батьківська любов поки що переважає княжий обов'язок.

За ці роки переяславські вивідники не раз і не два намагалися з'ясувати, де ж то перебуває княжич Святослав. Відомо було тільки те, що він під пильним наглядом. Більш того — його постійно перевозили з одного стійбища в інше, аби Мономахові люди не змогли відшукати його слідів.

Муровець перезирнувся з дідом Овсієм. Той кивнув головою: мовляв, пора.

Муровець обережно кашлянув.

— Князю, — сказав він упівголоса. — Тут така справа. Нарешті нам вдалося дещо дізнатися про княжича Святослава.

Мономах рвучко обернувся до нього.

— І ти мовчиш? — майже вигукнув він і годі було вирішити, чого більше звучало в його голосові — радості чи остраху.

— Вибач, князю, проте ми мусили перевірити ці новини перед тим, як посилати до тебе гінця. Та коли вже ти приїхав... — Муровець помовчав. — Врешті, нехай краще тобі про це розкаже Попович. Бо то він приклав до цього руку.

Муровець кивнув головою і на пагорб зійшов Олешко. Мономах кинув на нього нетерплячий погляд.

— Ну? — сказав він. — То що тобі відомо про княжича Святослава?

Олешко на мить схилив голову.

— Мало що, князю.— сказав він. — Хіба тільки те, що нині княжич Святослав перебуває в орді під сильною охороною нашого сусіди хана Курнича...

— Як він? — перебив Олешка Володимир.

— Ті, хто його бачили, кажуть, що в князя молодецький вигляд і він може роз'їжджати в орді, де захоче. Та варто йому бодай поглянути у наш бік, як тієї ж миті поруч з ним опиняється хтось із охорони.

— Зрозуміло, — кивнув головою Мономах. — І як же тобі вдалося дізнатися про це?

— Дуже просто князю, — посміхнувся Олешко. — У діда Овсія є в Горошині старий товариш Горошко Печеніг. А в того Горошка рідні чи не в кожній орді. От він і розповів мені про княжича Святослава...

Олешко озирнувся довкола, а тоді наблизився до Мономаха майже впритул і сказав:

— А що, князю, коли нам спробувати викрасти його?

Князь Мономах випростався, мов від удару. На мить у його погляді, спрямованому на Поповича, зблисла надія.

Проте князь одразу заперечливо похитав головою.

— Навряд чи це вдасться, — сказав він. — Сам же кажеш, що половці з нього очей не зводять. Тож варто нам лише перебратися за Сулу, як вони миттю запроторять його кудись аж до моря. Або й ще гірше.

— Та я, князю, не про те, — довірливо, наче найближчому приятелеві, зашепотів Олешко у князеве вухо. — Якщо ти не забув, ми з княжичем Святославом колись попросили в тебе дозволу прогулятися до Сули, а опинилися аж біля Хоролу.

— Пам'ятаю, — відказав Мономах. — Тоді вам дісталося від мене так, що ви кілька днів не могли сісти.

— Було таке, — радісно погодився Олешко. — Але я, князю, про інше. Я про те, що тоді нам на очі потрапила одна чарівна місцинка. А що, коли...

Княжа охорона з тої розмови не чула ані слова. Вона лише бачила, як випростався князь, ніби скинув з себе важку ношу, як він пожвавішав і вперше за кілька років у його очах засвітилася радість.

Назад поверталися без поспіху. Мономах з Муровцем їхали попереду і стиха розмовляли. Одразу за ними похитувалися в сідлах дід Овсій та Олешко Попович. Решта дружиників, аби не заважати, відстала на десяток кроків. Інколи Мономах озирався, кивком голови підкликав Поповича чи діда Овсія і про щось у них запитував.

Незабаром вершники порівнялися зі сторожовим дубом і в'їхали до лісу. Поступово дорога звузилася до розмірів стежки і Муровець притримав свого Гнідка, пропускаючи Мономаха вперед.

Зненацька у листі щось прошуміло. Мономах блискавично відхилився убік — і в ту ж мить повз його голову промайнула якась сіра тінь і впала на шию коневі. Княжий огир пронизливо заіржав, відсахнувся, зачепився за корінь і впав, дригаючи у повітрі ногами. Сіра тінь перевтілилася в небачених розмірів дику кішку рись. Вона стрибком розвернулася і кинулася на Мономаха, цілячись в його карк.

Проте князь уже стояв на землі і в його руках невідомо яким дивом опинився мисливський ніж.

За мить усе було скінчено. Дика кішка, судомно шкрябаючи землю величезними, як людська долоня, пазурами, відкотилася набік і завмерла. Мономах, мовби нічого й не трапилося, витер ножа об пучок трави, заховав його в піхви, і лише потому глянув на звіра.

— Дивно, — сказав він. — Наскільки я знаю, без причини вона на