В забутій країні - Рахул Санкрітьян

Метрів за чотириста від нас стояли дві кам’яні триметрові статуї, обернені обличчями одна до одної. Я зразу попрямував до них, щоб краще роздивитися. На вигляд вони не відрізнялись від статуй сидячих писарів із Саккари. Час і дощі дуже зіпсували статуї, стерли риси їхніх облич. Кожний писар сидів на постаменті і, схрестивши ноги, тримав на колінах папір.

Попереду, скільки сягало око, стояла сила-силенна таких скульптурних пар метрів за чотириста одна від одної. Подвійний ряд статуй ішов далеко на південь; величезні кам’яні писарі поступово меншали, ставали ледве примітні і нарешті зовсім зникали з очей.

Безсумнівно, це ті самі статуї, що про них писав Шівнатх, а цей шлях веде від сходів просто в Мітні-Хапі.

Мене охопила невимовна радість. Хоч ми відпочивали тільки одну ніч, але я вже встиг забути всі попередні страждання і зовсім не думав про небезпеку. Коли б ми відкрили тільки шлях Сидячих Писарів, уже саме це мало б не менше значення, ніж дослідження Марієта,[23] а ми ж і не починали ще подорож по країні стародавньої цивілізації. З великою цікавістю дивився я на темні пасма гір на півдні і був певний, що там ми побачимо місто Мітні-Хапі з Серафісовою гробницею.

Весь день ми відпочивали в живлющому затінку дерев, і я розповів товаришам за свою мрію, що завела мене дуже далеко від дійсності. Я не думав про труднощі, що спіткають нас, а уявляв собі, як ми вчотирьох урочисто й радісно йдемо шляхом Сидячих Писарів під звуки сурм та барабанів, як колись не раз проходили ним стародавні єгиптяни. Мені дуже хотілось на власні очі побачити староєгипетське місто, якому вже минуло не одне тисячоліття. Інших бажань у мене не було.

Дхірендра був не мрійник, як я, а практична людина; коли я закінчив свою фантастичну розповідь, він звернувся до мене з іронічною усмішкою, і його слова зразу охолодили мене.

— Дорогий професоре, — сказав він, — ви говорите так, ніби ми їдемо в гості до тестя. А я зовсім іншої думки і вважаю, що саме звідси починається найнебезпечніша частина нашої подорожі.

Переді мною враз постали всі страхіття, яких ми зазнали в пустелі, і я жахнувся:

— Найнебезпечніша?

— Так, професоре, — підтвердив Дхірендра. — Зараз не час літати в хмарах. Ви захоплено розповідаєте про дві величезні скульптури, висічені в горах, або про сидячих писарів, а зовсім не думаєте про те, що перед нами лежить населена країна.

— Населена? — розгубився я. — Боже мій! Я ж зовсім забув про це!

Дхірендра мовчки кивнув і подав мені свій бінокль.

— Гляньте-но в бінокль і покиньте свої химери, — порадив він. — Подивіться уважніше на цю ще не знайому нам країну.

Я глянув у бінокль на далекі гори й долину, що стелилась перед нами. Подекуди, особливо по берегах ріки, видно було невеликі поля, засіяні, мабуть, ячменем або пшеницею; поблизу них паслась худоба.

— Атож, тут і справді живуть люди, — сказав я, повертаючи бінокль Дхірендрі.

— А будинки ви бачили? — спитав Дхірендра.

— Ні, не бачив.

— Значить, ви погано дивились. — І капітан вказав на пагорок кілометра за півтора від нас.

Я знову глянув у бінокль і здивувався, побачивши невеличке село. Біля хат з очерету ворушилися маленькі людські постаті.

Я мовчки віддав бінокль Дхірендрі.

— Що ж нам робити? — спитав я.

— Мені здається, що найближчі кілька годин покажуть, яка буде наша доля, бо ми ж не зможемо переховуватись тут довго, — відповів капітан і подивився на нас, неначе бажаючи почути нашу думку.

Краще вмерти, ніж знов іти через пустелю, подумав я, чекаючи, що скажуть інші. Але Чан та Дхандас мовчали.

— Ну, добре, — знову мовив Дхірендра. — Тепер настав час, коли нам особливо треба вірити в свої сили. Все, про що писав Шівнатх Джаухрі, підтвердилось, і тому ми маємо всі підстави вірити, що цей шлях веде в Мітні-Хапі, де люди говорять староєгипетською мовою. Професор знає цю мову, може читати й писати нею, добре обізнаний із звичаями, життям та одягом стародавніх єгиптян. А я не раз зустрічався з первісними племенами і сподіваюсь, що зумію повестися як треба з жителями цієї країни, хоч про стародавню цивілізацію знаю дуже мало. Ми не повинні сплохувати, бо за найменшу нашу помилку накладемо головами, адже стародавні єгиптяни, мабуть, не були надто милосердні.

— Навпаки, вони були дуже жорстокі, - сказав я.

Я ждав, що Дхірендра додасть що-небудь, але він уже висловив свою думку і тепер хотів послухати, що скажемо ми. Раптом Чан притулив долоню до вуха і дав нам знак мовчати.

Ми почули кінський тупіт. Чан кинувся на землю, поповз до величезного каменя і сховався за ним. Скрадаючись у високій траві, ми теж підповзли до Чана.

Сторожко виглянувши з-за каменя, ми побачили, як повз нас пробігла велика гієна з висолопленим від утоми язиком. Ми не встигли добре розглядіти її, як побачили в далині щось чорне; воно мчало просто на нас. То була двоколісна бойова колісниця. На ній стояв стрункий леґінь десь років тридцяти. Трохи нахилившись уперед, він держав у руках поводи й лука. Він мав тільки на стегнах пов’язку з гаптованою золотом облямівкою та на шиї намисто із самоцвітів.

Колісниця промчала зовсім близько від нас, і я мимоволі замилувався конем. Своєю красою він міг би змагатися з найкращими арабськими скакунами. Довга грива маяла на вітрі, хвіст торкався