В забутій країні - Рахул Санкрітьян
— Це навіть дуже легко, — відповів Дхірендра. — Яких десять хвилин тому ви бачили тут гієну. Я добре вмію білувати тварин і м’яти шкури. Я напевне зможу зробити з голови гієни таку маску, що ви не відрізните її від голови великого шакала. Мені колись довелося робити маску Ханумана до вистави з “Рамаяни”,[25]і вона всім страшенно сподобалась.
— А маску священного Ібіса ви зможете зробити? — спитав я капітана.
— Це вже набагато важче, але все-таки можна, — відповів він.
— А маску сокола?
— І її теж зроблю!
— О! — вигукнув я. — З нами жук-скарабей… Самі боги спустилися на землю і йдуть до Серафісової гробниці, щоб повернути неоціненний амулет… Але нам доведеться плисти рікою, бо всі священні перекази стародавніх єгиптян зв’язані з берегами Нілу. Ви, пане Дхандас, найвищий серед нас, тож будете Гор, син бога Озіріса і володар неба. Вам, Дхірендро, доведеться стати Анубісом. Ну, а ви, Чане, вдаватимете Тота, патрона літератури, музики та мистецтва і знавця магічних написів, яких ніхто ні на небі, ні на землі не може прочитати. А я буду головний жрець у вас: боги не повинні самі розмовляти з простими смертними.
Дхандас схопився з місця і радісно закричав:
— Це чудово! Наш план неодмінно матиме успіх!
Розділ XIIIБОГИ НІЛЬСЬКОЇ ДОЛИНИ У КРАЇНІ СЕРАФІСА
На другий день ми докладно обміркували наш план. Я розказав товаришам про тих стародавніх богів, роль яких їм доведеться грати. У мене не було ніяких підстав гадати, що нас буде викрито, тому я не турбувався.
Готуватись треба було кілька днів, а місце, де ми розташувались, було досить небезпечне, тому насамперед ми вирішили перенести наш табір далі, до підніжжя гори. Дхірендра і Дхандас зійшли сходами вниз, щоб підшукати краще місце. Повернувшись, вони сказали, що недалеко від статуй богів є хороша, зручна печера.
На новому місці ми прожили цілий тиждень, і кожен з нас мав чимало роботи.
Дхірендрі пощастило вбити гієну, і він узявся робити маску. Капітан уважно розглядав свій твір і, коли помічав який-небудь гандж, зразу ж усував його. Нарешті маска була готова. Дхірендра так майстерно зробив її, що шерсть тварини непомітно зливалася з волоссям людини.
Над складнішими масками сокола та ібіса йому довелося просидіти кілька днів.
Він убив великого сокола, обскуб його і пір’ям покрив маску, а дзьоб припасував справжній.
Підстрелити ібіса було легко — на берегах річки їх водилось сила-силенна. Найчастіше траплялись тут гарні червоні ібіси, а священних ібісів, яких так багато у Верхньому Єгипті під час поводі Нілу, було значно менше. З вершини гори ми весь час могли спостерігати в підзорну трубу, як сотні червоних ібісів поважно походжають на березі річки або літають навколо.
Тіло священного ібіса вкрите гарним білим пір’ям із срібним полиском, але на голові й на шиї в цього птаха є місцинки зовсім голої чорної шкіри, яку важко було зробити на місці. Тож капітанові Дхірендрі довелося вбити кілька птахів, здерти з їхніх голів шкіру, зшити окремі клаптики її і натягнути на маску так, щоб вона закрила маленькі шевські шпильки, якими було прибито серповидний дзьоб з міцного чорного дерева.
Капітан Дхірендра завжди брав з собою в дорогу скриньку із скляними очима, що ставали йому в пригоді, коли він показував тубільцям усякі фокуси. У кожній масці Дхірендра зробив отвори і вставив туди скляні очі, але так, щоб через них можна було дивитись. Після цього маски були готові. Дхірендра міг пишатися своєю роботою: всі маски здавались живими головами.
Пан Чан був заклопотаний своїми справами. У нього теж була своя скринька з різними речами, що допомагали йому в роботі. Перед тим, як ми мали вийти, він вийняв із тієї скриньки фарби і злегка пофарбував наші тіла під колір шкіри хороброго мисливця, якого ми бачили кілька днів тому в колісниці.
Найлегше було зробити одяг: у давнину єгиптяни звичайно носили тільки на стегнах пов’язки, що сягали аж до колін.
Мої товариші готувалися стати богами, а я залишився простим смертним, що був при них за жерця. Я мав статечний вигляд, але все-таки на жерця не скидався. Отож Чан нагострив бритву і чисто виголив мені голову, хоч на ній уже й без того волосся було обмаль. Поголив він також і вуса та бороду, яких я не стриг уже багато років. Але цього йому було мало, і він одібрав у мене ще й окуляри.
За годину до заходу сонця ми спустилися з гори в долину. Наш загін мав досить дивний вигляд: стародавні боги Гор, Анубіс, Тот і їхній старий жрець — і в кожного з них… звичайний речовий мішок та рушниця останнього зразка! Крім того, Анубіс ніс під пахвою підзорну трубу і димів сигарою, Тот мав у руках аптечку, а в Гора висів на плечі польовий бінокль… Якби мої товариші з Ірландського музею побачили тоді нас, вони, напевне, сміялися б до нестями.
Ще на горі, перш ніж вирушити, я уважно оглянув своїх “богів” і був дуже задоволений. З Дхірендри й Чана вийшли чудові Анубіс і Тот; Дхірендра був рухливий, як і належить богові з шакалячою головою, а Чанове черево цілком личило патронові міста Гермополя — богові Тоту. І Дхандас також відповідав своїй ролі, особливо тому, що був дуже високий: у старих єгипетських переказах сказано, що Гор набагато вищий за інших богів.
Ми вийшли на шлях Сидячих Писарів. Я йшов попереду загону і тільки часом зупинявся, щоб вислухати вказівки бога Анубіса.
Насамперед ми хотіли підійти до села, яке бачили в бінокль, щоб цієї ж ночі перевірити, чи можемо ми успішно грати свої ролі, чи, навпаки, зазнаємо невдачі.
Ми йшли вже чотири години.
