В забутій країні - Рахул Санкрітьян
Раптом їздець взяв віжки в ліву руку, вихопив стрілу із сагайдака, прилаштованого там, де в сучасних колясках роблять підпірку під ноги, і, рвучко натягнувши тятиву, вистрілив у гієну. Стріла із свистом розітнула повітря і встромилась під ліву лопатку гієні. Мабуть, вона влучила просто в серце, бо звір, зіщулившись од болю, покотився по землі, потім неприродно випростався й завмер.
їздець спритно правив колісницею, та, видно, і кінь був добре навчений, бо зразу зупинився мов укопаний, коли той ледь натягнув віжки. Вправний мисливець зіскочив на землю, підійшов до гієни, вийняв з її тіла стрілу і, кинувши здобич у колісницю, повернув коня назад. Кінь, прудкий, як вітер, помчав шляхом Сидячих Писарів. Кінський тупіт затих, і тільки хмара сірої куряви, знята колісницею, повільно осідала.
Ми ще довго мовчали, приголомшені тим, що зараз побачили.
— Ну, професоре, тепер, сподіваюсь, ви не будете говорити, що нам не загрожує ніяка небезпека? — порушив тишу Дхірендра.
Я витяг з кишені червону хустинку, витер спітніле чоло і аж тоді зміг заговорити.
— Так, капітане, ви правду казали… Проте як хочете, а в мене таке почуття, ніби я вже бачив колись оцього чоловіка. Я не раз уявляв собі, як він або інший юнак, схожий на нього, прибічник фараона Рамзеса чи Сеті, їде колісницею по дорозі з Фів у місто Коптос, розташоване, як і Фіви, на правому березі Нілу. І от сьогодні, хоч як це дивно, я, вчений двадцятого століття, побачив його навіч. Це неймовірно!.. Але хіба ж можна не вірити своїм власним очам? Вони не могли обдурити нас.
Раптом Дхандас вказав рукою на гори й закричав:
— Там!.. Та-а-ам золото! Там Серафісове золото!
Я знову помітив у нього ознаки божевілля. Здригаючись усім тілом, він дивився кудись у далину, і його очі гарячково блищали.
Дхірендра палив сигару, а Чан, зручно вмостившись на землі і заплющивши очі, усміхався. Я зрозумів, що він цілком поринув у свої думки.
— Ми не зможемо спуститися в долину отак, як є, - сказав Дхірендра, не звертаючи уваги на Дхандаса. — Нам треба щось придумати.
— Ми повинні змінити одяг, — промовив Чан.
— Змінити одяг! А що ж ви пропонуєте нам одягти? — спитав я.
— Я гадаю, пане професоре, ви це знаєте краще за мене, — відповів Чан.
Я намагався збагнути його слова, але даремно. Не дочекавшись відповіді, Чан знову звернувся до мене:
— Ану, поміркуйте, професоре. Мабуть, у цих людей є якісь боги. Чи не могли б ми, вирушаючи в дорогу, прибрати їхнього вигляду?
Але я ніяк не міг второпати, куди він гне. Я знав напам’ять весь пантеон староєгипетських богів. Мало в якого народу було стільки богів, як у стародавніх єгиптян. За найголовнішого свого бога вони вважали великого Озіріса. Його храм був більший навіть, ніж славнозвісний храм Юпітера в Римі, а влада його сягала і на загробне царство і на цей світ. Крім сотень богів, яким з покоління в покоління поклонявся весь Єгипет, існувала ще сила-силенна місцевих богів, заступників того чи іншого міста, оспіваних у багатьох літературних пам’ятках, що дійшли до нас із тих далеких часів. Птах був головне божество міста Мемфіса, у Фівах владарював бог Амон, а в місті Буто — богиня Ізіда. Я почав захоплено розповідати товаришам різні легенди про староєгипетських богів і їхні місця на ієрархічній шкалі, але Чан перебив мене:
— Добре, професоре. Видно, у стародавніх єгиптян було чимало богів, різних на вигляд та за вдачею і прославлених у народних легендах. А от скажіть, кого зображують оті величезні статуї, витесані в горі? Я нічого не знаю про них. Розкажіть нам докладніше.
— Там витесаний бог чорної магії, лічби, письма та мудрості, опікун мистецтва Тот і бог загробного царства, або смерті, Анубіс, — пояснив я.
— Ну, а коли б двоє з нас зійшли в долину у вигляді цих богів, як зустріли б їх тутешні жителі? — спитав Чан.
Очі в мене заблищали від радості, коли я нарешті збагнув Чанів план. І, хоч думка, що нас може спіткати невдача, лякала мене, я захоплено вигукнув:
— О, мені здається, це було б чудово!.. Стародавні єгиптяни мали багато спільного з нами, індусами, і, зокрема, вірили в перевтілення душ. Вони вважали, що в кожної людини є душа, яка не вмирає разом з тілом. Коли б тутешні жителі побачили богів, що спустилися на землю, вони, можливо, влаштували б на честь їх які-небудь релігійні відправи, але які саме — цього я не знаю. Я вірю в успіх вашого плану, пане Чан, хоч, правду сказати, навіть боюсь подумати, що станеться, якщо він провалиться і нашу таємницю буде викрито.
— Я очолював якось одно плем’я, і тільки тому, що з’явився туди у вигляді божества, яке вони шанували, — сказав капітан Дхірендра. — Я міг верховодити над усіма, як над своїми рабами. Але кінець кінцем мені стало соромно обдурювати людей, що так легко повірили мені. Я відчув жаль, коли побачив їхню сліпу, дику віру. Тоді я передав їх у руки буддійських місіонерів. Один із тих місіонерів згодом розповів мені, що мої “дикуни” досягли великого поступу і можуть тепер прочитати напам’ять вислови Ханумана[24]і розказати про перевтілення великого Будди.
Чан повільно підвівся з землі. Він думав про своє і навряд чи почув хоч одне слово з того, що говорив Дхірендра.
— Мені довелося за своє життя виконати тисячі ролей, і щоразу я мав великий успіх, — звернувся він до нас. — Те, що я пропоную вам, правда, дуже небезпечне. Чи приставати нам на цей план, чи ні — це можете сказати тільки ви, професоре. Коли ви вважаєте, що ми не зуміємо удавати богів, то скажіть відверто. Ми чекаємо вашого слова, пане професоре.
Я розумів, що інакше ми ніяк не проберемось у Мітні-Хапі.
— А