В забутій країні - Рахул Санкрітьян

Хоч в обличчя нам повівав прохолодний вітерець, я дуже стомився і тому страшенно зрадів, коли Анубіс дозволив нам зупинитися на відпочинок.

Ми поклали мішки на землю і посідали на них. Цікаво було дивитися, як Тот розкриває коробку із засушеною динею, а Гор виймає з мішка пакунок печива. Коли все було готове, троє богів поскидали маски, і ми з насолодою взялися вечеряти.

— Ми не маємо права довго відпочивати, — сказав Дхірендра. — Залишимо свої речі тут — навряд чи хто-небудь знайде і вкраде їх уночі, - а самі підемо в село. З собою не беріть нічого, крім револьверів, та й ті заховайте так, щоб ніхто не побачив.

Ми встали і слідом за Анубісом попрямували стежкою через поле низенької пшениці, що ледве досягала нам до колін. Хвилин через п’ять ми дістались до річки, пройшли берегом не більш як двісті-триста метрів і несподівано натрапили на маленький будинок. Двері були такі низенькі, що нам довелося нахилитись. Коли ми ввійшли, Тот ввімкнув кишеньковий ліхтарик, що його він завжди носив із собою, і ми побачили двох чоловіків. Ті спали просто на долівці, на соломі. Вони не мали на собі ніяких прикрас, отож це були або землероби, або пастухи чи рибалки.

Посеред кімнати догорав вогонь, а поряд стояв каганець з олією і зануреним у неї ґнотом. Анубіс засвітив каганця, і в кімнаті стало видно.

Я взяв у Дхірендри каганця — адже богові не личить тримати в руках такі речі — і підніс угору.

Світло збудило хазяїв. їм здалося, що в кімнату вдерлися злодії; вони схопились, миттю дістали звідкись сокиру та важенну каменюку і вже ладні були дати нам відсіч. Але враз вони побачили перед собою моїх товаришів… Дуже важко описати вам те, що сталося далі.

І каменюка, й сокира зразу ж упали на землю. В одного з хазяїв від страху одвисла нижня щелепа, і він дивився на нас божевільними очима. А другий, тільки-но розгледів нас, зойкнув, сторопіло вхопився руками за голову і впав на долівку.

— О Горе, сину Озіріса, владаря вечірньої і вранішньої зорі, зглянься на свого раба! — закричав він.

Ми заздалегідь домовилися, що я заговорю з ними: треба ж було перевірити, чи можу я розмовляти їхньою мовою, чи ні.

— Заспокойся! — сказав я. — Не треба боятися. Боги Нілу прибули до твоєї країни не для того, щоб заподіяти тобі лихо.

Чоловік, що лежав на долівці, не зважувався підвести голову, і я не знав, чи зрозумів він мене, але в цей час заговорив другий з них.

— Ви жрець? — спитав він.

— Так, — відповів я. — Великі боги Гор, Анубіс і Тот прийшли звідти, де вони живуть з давніх часів. Просто перед тобою стоїть Анубіс, що приніс жертву на честь Озіріса. А оце батько вечірньої і вранішньої зорі Гор; він створив сонце, що зогріває весь світ. Поруч із ним — бог мудрості Тот. Він може навчити тебе всього, чого не знали навіть твої предки. Озіріс послав їх до твоєї країни і звелів, щоб їх урочисто прийняли у храмі бога сонця Ра. Там, під цим храмом, спочиває в гробниці Серафіс, чия душа безсмертна.

Коли я замовк, бідолаха, що досі лежав нерухомо долі, враз схопився і вибіг на вулицю, галасуючи:

— Боги зійшли на землю! Кінець світу!..

Другий зовсім перелякався, опинившись віч-на-віч з богами, і за якусь мить і собі вибіг у двері слідом за товаришем. Це все сталося так раптово, що я навіть не збагнув, чи зрозуміли вони мене, чи ні. Але я вже знав, що можу говорити їхньою мовою, хіба що вимовляю слова трохи інакше, ніж вони.

Коли ми залишились самі, Дхірендра спитав мене:

— Ну, як, зрозуміли ви, що вони казали?

Я відповів, що легко розумію їх, хоч, мабуть, ця мова трохи відрізняється від тієї, якою говорили стародавні єгиптяни, що жили на берегах Нілу.

— Ну, тоді все гаразд, — зрадів капітан Дхірендра. — Ми діємо правильно і тепер треба не гаяти ані хвилини. Ви казали, що найважливіші релігійні відправи єгиптяни влаштовували на берегах ріки. Тому нам неодмінно треба роздобути човен.

Берегом ріки ми рушили до села. Попереду йшов Анубіс, а за ним — ми всі. Ми пройшли зовсім небагато, коли враз побачили невеликий човен, прив’язани до дерева. Човен був підтягнутий до самого берега і стояв серед густих заростів.

Чан і Дхандас пішли по речі, а ми з Дхірендрою заходилися коло човна: треба було прибрати його, щоб трьом великим богам не соромно було пливти ним.

Ми сховали наші речі під лави, а зверху постелили трави, щоб м’яко було сидіти. Дхірендра прив’язав до корми весло і показав мені, як ним орудувати.

Десь о третій годині ночі ми відпливли. У цьому місці річка була неширока, місяць світив яскраво, і ми добре бачили обидва береги.

— Не поспішайте, — сказав нам Дхірендра. — Ми повинні плисти неквапливо, і хай станеться те, що вже судилося.

Я не розмовляв з товаришами — вони сиділи на другому кінці човна, — а гадав, що має нас ще спіткати.

Посріблені місячним сяйвом, береги були дуже мальовничі. В одному місці річка завертала, і ми знову побачили шлях Сидячих Писарів. Тихі, мовчазні статуї викликали якийсь жаль до себе.

Ми пливли повз села, рибальські халупи й храми із сходами, що вели до води. Що далі ми пливли вниз річкою, то вона ставала ширша, а береги — вищі та стрімкіші.

Навколо стелились поля, зеленіли сади. Земля була родюча. Тут уже села стали інші: замість очеретяних хат ми бачили будинки з невипаленої цегли. Людей не видно було ніде: всі міцно спали, і гадки не маючи про те, що до їхньої країни, удаючи богів, зайшли чужоземці.