Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

— Тепер увага, — каже Йозіфек. Він звертається до сестрички, не до нас. Не дивиться на неї з тим холодним спокоєм, що дивився на Людину без нервів. Я бачу, що в думці він разом з Кароліною робить ті самі вправи. Злегенька підводиться зі стільця, коли Кароліна повисла за п'яти й розгойдала трапецію. Тихо лічить. Опалі Каролінині кучері мають над залою, срібна луска блищить, аж очам боляче, а Йозіфек тихо лічить.

Геленка не витримує цього видовища й відвертає очі. Ладіслав притискає кулаки до щік, Йозіфек шепоче:

— Сім, вісім.

Коли трюк скінчився і Кароліна сидить уже на трапеції й дякує з височини за бурхливі оплески, ми всі втираємо піт. Але попереду іще важчий номер. Кароліна розгойдує трапецію, злітає на ній до самої стелі і раптово спускається, зачепившись підборіддям за жердку, а руки відвівши назад.

Тепер ми вже знаємо, на яку «роботу» привезли сюди Кароліну. Отже, її покликання — висіти маленькими п'ятами або підборіддям на тоненькій поперечці, проноситись запаморочливим півколом над прірвою, десятки разів падати глибоко вниз, десятки разів злітати високо вгору. Йозіфек совається на стільці, летить разом з сестричкою, відлічує півкола, все буде добре, неодмінно мусить бути добре. Але я все одно дивуюся, що він не заборонить своїй тендітній Кароліні в такий жахливий спосіб заробляти собі гроші й славу. Щодо мене, то я стократ волів би дивитися, як вона друкує на машинці.

Геленка підвелася й почала шукати виходу з ложі. Я пішов слідом за нею, щоб у разі потреби допомогти їй.

В коридорі вона сказала мені:

— Ге, мені зробилося недобре.

— Це пройде, Геленко. Ми більш не будемо дивитися.

— Та я ж не дивилася. Мені раптом здалося, що зараз станеться лихо.

— Нічого не станеться, не бійся. Кароліна вміє вгорі ходити чи то пак літати. Ходімо вип'ємо чогось прохолодного.

— Ге, я мала на оці інше лихо, — мовила Геленка по дорозі до буфету й зупинила мене. — Недавно в школі ми страхали одне одного, що було б, якби на нас раптом упала воднева бомба. Тільки бух — і в одну мить нам каюк, від нас геть нічого не зостанеться. Про ваші промені ще ніхто не знає. А мені там у ложі раптом здалося, що зараз упаде бомба або що вже летять ваші промені. Цілий світ закам'яніє, як у «Сплячій красуні», Кароліна повисне за п'яти, той, хто п'є пиво, закам'яніє з кухлем біля уст, ми на. цих оксамитових стільцях, а може, лишимось живі, але закам'яніємо і все закам'яніє, і все закам'яніє — ху, мені знов робиться недобре.

З зали долинули гучні оплески, і здалеку здавалося, що там лопотить дощ. Геленка зблідла, їй підігнулися коліна. Я відніс її на ослінчик під стіною й не відходив од неї ані на крок, утішав, гладив по голові.

— Не бійся, — повторював я, — не бійся, Геленко. Ти носиш у своєму серці багато доброти, як і всі люди. Не станеться, не може цього статися, щоб загинув світ; Усе жорстоке щезає з землі, діти завше мають більше розуму й радості в житті, ніж їхні батьки, отож світ стає дедалі розумніший і безпечніший. Твоя земля не допустить цього, справедливі держави не допустять цього. Не бійся нічого, Геленко, століття минатиме за століттям і мільйони століть цей світ обертатиметься між сонцем і зірками, ясний, теплий і живий. Ти теж проживеш свій час, зазнаєш, що таке сльози і страх за життя, що таке надія й одчай. Усього звідаєш, і хтозна, може, іще діждешся, коли люди стануть безсмертні.

Тоді ти вже ніколи ні з ким не розлучишся. Будеш старша за дерева, старша за гори, але матимеш вічно молоді очі, вічно пливтимеш на цій планеті, на цій незвичайній веселій планеті.

— Неодмінно! — мовила Геленка.

Я гадаю, вона повірила моїм словам. Я говорив немарно.

— А чому б ні? — сказав я. — Коли всі армії на землі буде роззброєно, коли, нарешті, всі люди матимуть що їсти й дах над головою, вони прагнутимуть до повнішого щастя, ніж його дає ситий шлунок і добре мешкання. Вони шукатимуть це щастя і знайдуть його в науці. Якомога більше знати, розуміти й уміти. Від розуміння — маленький крок до порозуміння, а це вже не дозволяє ні в школі, ні десь-інде будь-якої кривди, брутальності й пихи. Життя тоді буде таке приємне, що триста років промайнуть, як одна коротка хвилина.

Отож треба розтягти ту хвилину. І тричі по триста років спливуть, як вода. Але тобі не схочеться вмирати ані за тисячу літ…

Я замовк, бо над нами виріс Ладіслав. Він, звісно, не дарував мені, що я знову порушив приписи для полонених, пішовши без його дозволу. Не чекаючи мого виправдання, він сказав, що Йозіфек зараз приведе Кароліну й що вони допіру бачили штукаря, того, який недавно хотів настрахати нас.

— Ми подивилися два його трюки і сказали: ходімо. Я дивуюся тим хліборобам, що вони не висвистали його. Бідолаха нещасний. Кролики з поли, голубка дід циліндром. Якщо я куплю собі за одинадцять крон чародійство з інструкцією, він може сховатися зі своїм напусканням брів. Що було з Геленкою? Ну скажіть, Ге, правда, що їй бракує в голові клепки? Факт, що бракує.

Та ми нічого не пояснювали Ладіславові й дивилися на нього, як два привітних велетні на малого базіку. Він утрачав свою красномовність, упевненість, глипав на нас і погойдувався на ногах.

— Ну то що? — мовив він.

— Нічого, — відказав я, — ти образив Геленку негарними словами. Ми чекаємо, поки ти візьмеш їх назад.

— А як це воно робиться? — посміхнувся він. — Де ті слова? Я покладу їх назад на язика.

Ладіслав почав ловити долонями повітря й висолопив язика.

Ми далі дивилися на нього миролюбно, з деякою цікавістю.

— А бранцям нічого мене повчати, —