Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

опущених вій, на обшарпаний комір сорочки й відчував, як його заливає хвилею незнаної ніжності. Хоч у тапці було повно води і вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врізалася зав'язка, та він почував себе наче на айсбергу, про який постійно мріяв.

"Хай йому лихо! — здивувався Твінас. — Не розумію, що зі мною діється. Ще одна головоломка! — Й одразу запитав себе: — А чому б і мені не подрімати?"

Кадриль діє

Пливучи за квіткою, Кадриль відчув, що повітря зробилося вже не таке задушливе, адже сутінки почали розсіюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надія додала йому нових сил, і коли нарешті мішечок виплив на мілину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрі як хлющ лапки, вилив із вушка воду, потягнувся, розтер занімілу потилицю. Потім зайчик розв'язав мішечок, випустив із нього повітря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевірив, чи сухі сірники, чи не намокла його таємна кишенька, і поклав туди клубочок і застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.

Усе впорядкувавши, Кадриль оглядівся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалині височіє пасмо пагорбів... Саме в той бік нахилилася стеблина квітки. і знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотіла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, і обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом від подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспішати до своїх товаришів. "Уперед!" — скомандував зайчик сам собі і подався широкими луками в напрямку горбів; він стрибав і все втішався, що зумів вибратися із похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз — ура! — радів зайчик, аж сміявся: — Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"

— Ох! — зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замріявшись, він і не помітив, як до нього підкрався цвіт квітки — ще трохи, і квітка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квітка, і обидві наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убік і пустився навтіки від тих квіток скільки ноги несли, та хижаки не відставали. Змагання нічого доброго не обіцяло: квітки, що гналися за зайчиком, не відчували ніякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплітатися, він зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зів'ялою пелюсткою, і зайчик, більше нічого не придумавши, заліз під неї і згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає — це погоня шукала втікача і ніяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось піднімуть пелюстку і схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест і шарудіння почало віддалятися, стихати, а тоді й зовсім ущухло, і одновухий, посмілівши, вистромив із-під пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрізь панував спокій, квітки-переслідувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалині височіли пагорби, а від них задки сунулася квітка: та сама давня знайома, тільки трохи більше розквітла. Отже, подумав зайчик, у ній нічого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бік пагорбів. Отже, треба туди поспішати, бо хоч би як було, а, він на волі, а його товаришів схоплено і, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так і легко йти швидко, коли у тебе на спині чимала зів'яла пелюстка. Тепер уся надія Кадриля була на цю пелюстку: хіба ж вона не чудодійна, не його шапка-невидимка? "Мені ніколи-ніколи і в голову не прийшло б!" — ніби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твінас відгадав би таємницю пелюстки, навіть коли б до кінця зісмоктав свою люльку, як льодяник. і Кадриль на ходу аж віршика склав.

Сам відгадав загадку квітки, Загадку квітки сам я відгадав, Квітки сам я відгадав загадку, Загадку, загадку сам, сам, сам! Клубок ниток

Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, виліз на один із пагорбів, зеленувате небо планети встигло здорово потемніти, а із семи сонечок світило лише одне, найзеленіше. За два кроки до верхівки пагорба Кадриль припав до землі і обережно висунув з-під пелюстки голову, а що там робиться у яру? і він побачив таке, що його обсипало морозом до самого кінчика вуха: його товариші по мандрівці мокли у вазі для квітів! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож ні про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув світ за очі, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришів, але тут зайчик помітив, що одна квітка підозріло повертає дзьоба в його бік, і мерщій шаснув під свій пахучий ковпак і звідти придивлявся далі до того, що робилося в яру й навколо нього.

Квіти лежали; їхні зімкнуті чашечки вінком обвивали вазу, і лише дві розпущені квітки височіли над іншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив і урочисту пару королівських квіток, які біліли за далекими пагорбами. Потім зайчик став уважно придивлятися до "Срібної шишки" й побачив сумку Легарії, що лежала поблизу, Твінасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрібниці, одновухий став оглядати товаришів. Вони були виснажені до краю і звисали з вази, немов зів'ялі квіти. Ейнора знову висіла, наче кажан, і сорочка, спавши з плечей на голову, зовсім закривала їй обличчя; Легарія лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла між губами; Китичка перехнябився набік, і в його відкритому вусі щось біліло — чи це не той скарб, який він бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твінас осів у середині, неначе мішок з половою, і тільки дзьоб