Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра
Уздрівши таке, Дон Кіхот і Санчо кинулися до нього.
— Як я бачу, друже, — встиг крикнути ідальго, — це не лицарі, а підлі людці. Себто ти маєш повне право допомогти мені помститись за приниження, якого на наших очах зазнав Росінант.
— Яка там у біса помста, — розпачливо зойкнув Санчо, — коли їх понад двадцятеро, а нас тільки двоє, точніше — півтора?
— Я один вартий сотні, — гордо випрямив плечі Дон Кіхот.
Без зайвих слів він вихопив меч і кинувся на янґуасців. Те саме, запалений прикладом господаря, зробив Санчо Панса. Першим же випадом лицар розрубав на одному з чоловіків шкіряну накидку, відхопивши заразом чималий шмат плеча.
Натомість погоничі, розібравшись, що нападників усього двоє, швиденько оточили їх і заходились лупцювати кийками. Щиро кажучи, вже другий удар збив Санчо з ніг. Така ж доля, незважаючи на його спритність і завзятість, спіткала й Дон Кіхота. Немов підкошений, упав він до ніг Росінанта, котрий продовжував являти собою наочний доказ того, якої моторошної сили набувають кілки в руках розлючених селюків. Усвідомивши, що накоїли, ті, не гаючись, нав’ючили своїх кобилиць і забралися звідтіля, залишивши наших шукачів пригод у незаздрісному стані та у ще гіршому настрої.
Першим очумався Санчо Панса; угледівши, що хазяїн лежить поруч, він озвався до нього жалібним голосом:
— Сеньйоре Дон Кіхоте! Чуєте, сеньйоре Дон Кіхоте!
— Чого тобі, брате Санчо? — кволо прошепотів побитий ідальго.
— Заради Господа, — продовжив зброєносець, — чи не дала б ваша милість, якщо маєте, хоча б два ковточки того дивовижного напою, як пак там його, Бридобраса: може, він згодиться і для переломів.
— Горе мені, нещасному! — вигукнув Дон Кіхот. — Якби бальзам був у мене, чого б нам іще було треба? Та присягаюсь тобі, Санчо, честю мандрівного лицаря, не мине й двох днів, якщо доля не вирішить інакше, і я добуду його, або хай мені відсохнуть руки.
— А як гадає ваша милість, коли в нас почнуть рухатись ноги? — спитав Санчо Панса.
— Що стосується мене, — почулось у відповідь, — точно не знаю. Але це моя помилка: не слід оголювати меч проти тих, хто не посвячений у лицарі. Мабуть, бог війни замислив покарати порушника законів лицарства, і через це мені перепало на горіхи. Тож наступного разу роби, Санчо, як тобі зараз буде сказано.
Отже коли зрозумієш, що зіткнення з подібним набродом неминуче, то не сподівайся, що я дістану меч, — все одно не дочекаєшся, а хапай свій і задай їм перцю. Якщо ж на поміч нашим кривдникам підоспіють лицарі, тоді вже я зумію тебе захистити, спрямувавши проти них усю власну міць, у чому ти неодноразово міг переконатися.
Бідолашний, схоже, досі пишався своєю перемогою над хоробрим біскайцем.
Щоправда, подібна перспектива чомусь не настільки привабила Санчо Пансу, щоб він смиренно змовчав:
— Сеньйоре, я людина тиха й покірна і не готовий протистояти будь-якій несправедливості, оскільки маю дружину та дітей, яких повинен годувати й утримувати. Отож слухайте тепер ви, адже наказувати вам не можу: я ні за що не оголю меча ні проти смерда, ні проти лицаря; і клянусь, як перед Господом, що відсьогодні раз та назавжди вибачаю усім, хто мене колись образив, ображає або ще образить — хай то буде благородний чоловік або людина низького звання, багатий або бідний, дворянин або простолюдин.
— Аби ж мені хоч трішки полегшало, — зажурено зітхнув Дон Кіхот, — я роз’яснив би, Санчо, глибину помилковості твого рішення. Уяви, грішнику, коли досі несприятливий вітер фортуни змінився би попутним, наповнивши вітрила наших сподівань, і ми благополучно дісталися б якогось із островів, то що б трапилось, якби я завоював його та передав тобі? Ти не зміг би дати собі з ним раду, бо ти не лицар і не бажаєш ним бути; не хочеш бути хоробрим, мстити за образи й захищати власні володіння. Тобі варто знати, що населення щойно підкорених королівств не завжди сумирне і буває невдоволене своїм новим владикою. Як наслідок можуть знайтися ті, хто, ризикнувши, так би мовити, спробувати щастя, намагатимуться змінити існуючий стан речей та влаштувати заколот. Ось чому володар повинен бути мудрим, щоб правити належним чином, а також сміливим, щоб залежно від обставин нападати або захищатися.
— Ще кілька хвилин тому я був би не проти мати таку мудрість і сміливість, — відповів Санчо Панса. — Однак присягаюсь вам честю бідняка, що зараз мені більше потрібні пластирі, аніж напучення. Спробуйте піднятися, ваша милосте; давайте допоможемо Росінантові, хоча він того й не заслуговує, бо саме через нього заварилась ця катавасія. Не чекав подібного від вашого коня, вважаючи його таким же доброчесним та миролюбним, як я. Либонь, правду кажуть, у чужу душу не влізеш, і нема нічого постійного в цьому світі. Хто б міг подумати, що після нищівного удару, нанесеного вашою милістю тому злощасному мандрівному лицарю, наші спини майже одразу відчують справжній град ударів палицями?
— Твоя спина, Санчо, — зауважив Дон Кіхот, — повинна була б звикнути до подібних перипетій, а от моя, привчена до ніжного голландського полотна, зрозуміло, має більше відчувати біль. І якби я не припускав… та що там припускав? — якби я напевне не знав, що всі ці незручності нерозривно пов’язані з похідними буднями, то негайно помер би з досади.
Слово знову взяв зброєносець:
— Сеньйоре, якщо дані негаразди і являють собою врожай, який дістається лицарям, то чи не могла б ваша милість уточнити, як часто він повторюється, чи для нього все ж існують певні терміни? Адже, здається мені, після двох таких урожаїв зібрати третій нам виявиться вже не до снаги, хіба що Господь змилосердиться та допоможе.
— Знай, друже Санчо, — урочисто мовив ідальго, — що мандрівне життя супроводжується безліччю небезпек і лихих пригод, але як засвідчує досвід багатьох добре відомих мені лицарів, вони завжди мають непогані шанси стати — уяви собі — королями або імператорами. Чималих поневірянь зазнавали, як і ми, доблесний Амадіс Галльський та хоробрий лицар Феба. Отже, тепер я маю право вважати себе гідним стати з ними в один
