Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

— Через те я так високо й лазив, — пояснив пастор. — У цьому старовинному фоліанті йдеться про них обох.

— То щось пов’язане з Креспом? — поцікавився Райн.

— Не з нашим Креспом, а з одним із його предків, що перебував на посаді писаря, з Натаніелем Креспом, — повагом відповів пастор. Гортаючи сторінки, він мимохіть струсив із рук якогось павучка. — Через ту пригоду родина Креспів зажила поганої слави. Натаніель Кресп піддався на вмовляння графа Фенріса стати його спільником і дерти непомірні податки з населення. Коли місто після повернення лицаря Вовка було врятовано, Фенріса прогнали геть, а Натаніеля Креспа помилували, лишивши йому будинок. Але все його майно було конфісковано, і Креспів рід звідтоді зубожів. Писарева садиба багацько-пребагацько років не обновлялася. Наш бурґомістр Еґон Кресп, певно, радий-радісінький, що перебирається до помешкання бурґомістра.

— На жаль, відтоді до родини Креспів приклеїлося тавро зрадника, — зітхнув Птахоспів. — Навіть тепер, коли минуло стільки часу, мало хто цілком довіряє Креспові.

— Та, мабуть же, довіряли, якщо вибрали бурґомістром, — сухо сказав пастор. — Окрім того, здається, бідолашний чоловік ладен зробити що завгодно, аби врятувати репутацію родини, навіть якщо він єдиний, хто поки що лишився.

— З нашим Креспом теж відбувається щось дивне. Ось запитайте Фабіана! — шпарко сказав Понтус.

Усі обернулися до Фабіана, й той зашарівся. Він, власне, не збирався розказувати про те, що сталося за церквою, але тепер довелося. Він сушив собі голову тим, як йому застати пастора віч-на-віч, щоб розпитати про ангелів. І от дочекався. Він розповів усе, що бачив і чув.

Пастор Лінд та органіст Птахоспів перезирнулися. Фабіанові здалося, що вони обмінялися чудними поглядами, їх мовби ніщо й не здивувало. Може, вони вже щось про це знали?

— Он як, — трохи помовчавши, сказав пастор. — Ти можеш змалювати чоловіка з сигарою? Будь ласка, детальніше.

Фабіан малював чоловіка від ковбойського капелюха до чобіт. Коли ж дійшов до срібних шпор, — і пастор, і Птахоспів здригнулися.

— Ти впевнений? — спитав пастор.

З-під його чорної шапочки зусібіч стирчала сивина. Він мав кумедний вигляд, але Фабіанові чомусь не хотілося сміятися. На пасторове запитання хлопець кивнув головою. Між очима в пастора з’явилася глибока зморшка, він замірився, було, щось сказати, але Птахоспів, випередивши його, спитав дітей:

— Куди ви зараз ідете?

Райн розповів про шукачів любителів футболу і зібрання, яке ті збиралися проводити. Пастор і Птахоспів знов переглянулися.

— Футбол! — вигукнув Птахоспів. — І я про це чув.

— За тим криється якась хитрість, — сказав пастор. — Футбол — це найпевніший у наш час спосіб збирати силу-силенну народу. А що ж іще, поруч із поп-музикою, можуть вигадати звичайнісінькі придурки? Проте мене дивує, чи справді тут ідеться про футбол.

І він звернувся до дітей:

— Потім прийдете й розкажете, що було на тому зібранні. Думаю, вам краще не запізнюватися.

Діти пообіцяли про все доповісти й швиденько збігли сходами донизу. Раптом вони збагнули, що часу в них обмаль.

— Підемо завулками зі стічними канавами, — сказала Роза. — Тоді до п’ятої встигнемо.

Хлопці мовчки кивнули головами, невеличка ватага пірнула в найближчий завулок і зникла з очей.

6

Перед молитовним домом товпилося безліч людей, одначе то була не така вже й строката юрба. Здавалось, ніби всі старійшини міста зібралися на зустріч зі своїми синами. І батьки, й сини були вдягнені по-спортивному, хлопці в спортивних костюмах, декотрі демонстрували футбольні м’ячі, що принесли з собою, і сподівалися завдяки їм комусь сподобатися.

На розі будинку стояли троє чоловіків і позирали на годинник. То був Франс Рінґер, пекар і м’ясник. Франс, гарненько поміркувавши, вирішив привести з собою і тих двох, які й гадки не мали про футбольне зібрання. Зараз вони стояли й, дедалі скептичніше усміхаючись, чекали своїх синів.

Двері до молитовного дому відчинилися, і надвір вийшов секретар бурґомістра. Побачивши юрбу, він блиснув зубами, як вовк.

— Приємно, що прийшло стільки людей, — почав він і улесливо повів далі. — Коли ви зайдете всередину, то знайдете там легку закуску і ще щось смачненьке. Ласкаво про…

І він замовк. На нього накотилася людська хвиля — батьків і синів. Секретар замахав руками й ногами, намагаючись закликати їх до порядку, але його змели вбік. Коли вже всі зайшли в приміщення, він спантеличено сів на найвищу сходинку — чуб у нього був скуйовджений, а краватка зіжмакана. Сторопіло хитаючи головою, він силкувався збагнути, що сталося, аж тут помітив трьох добродіїв, які не зводили з нього очей. Здавалось, їх це все розважало. Секретар швидко звівся на рівні, пригладив шевелюру, поправив краватку та ще й видушив із себе посмішку, адресовану тим, що пленталися у хвості.

— Ви що — не заходите? — важко дихаючи, прохрипів він. — Зараз уже розпочнемо.

— Ми чекаємо своїх хлопців, — відповів Франс. — На жаль, вони трохи затримуються.

— Це погано, — суворо сказав секретар. — Добрий футболіст завжди пунктуальний.

Він повчально підняв вказівного пальця і саме збирався щось іще сказати, як ураз здригнувся, побачивши зовсім близько між двома будинками чотирьох підлітків. Звідки вони йшли? Потім він помітив, що четверта в гурті була дівчина, й ще дужче витріщив очі. Та коли він глянув їй в обличчя, то зустрів погляд, повен упертости й зухвальства, і відмовився від гадки вступати в суперечку. Замість того секретар сумирно обернувся до дверей і подав їм знак іти слідом.

У залі ледве можна було щось почути. Стіл із солодощами був майже порожній, а люди водночас стояли, сиділи, жували, плямкали, пили та базікали. Молитовний дім був старий і з високою стелею, тож кожен звук, перш ніж упасти між стінами, здіймався вгору.

Троє батьків і четверо дітей, що зайшли останні, сіли на задньому ряду й чекали, що воно буде далі.

А було ось що. Двері за сценою відчинилися, — ті самі двері, якими зайшли Фабіан і Фелікс, — і в них з’явилися троє чоловіків. Посідавши на стільці, що стояли за катедрою, вони обвели поглядом зібрання. Один із них був Оксамитовий Лицар, два інші — бурґомістр Кресп і пан Юнсон.

Оксамитовий Лицар недбало закинув ногу на ногу, виставивши чобота, трохи відкинувся назад і засунув руки в кишені. Зблиснула шпора. Фабіан витягнув шию й помітив, що на другому чоботі шпори не було. Чи знав Оксамитовий Лицар, що загубив її? Фабіан помацав у кишені. Атож, вона й досі там. Він не мав часу подумати щось більше, бо секретар скрипучими кроками перейшов сцену й підвівся на катедру. Зібрання розпочалося.

— Шановне зібрання, — сторожко почав секретар, мов боявся, що його знов зметуть. — Ми зібралися тут