Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

Турд штовхнув батька, і змішувач фарб, з гучним скрипом відсунувши стільця, сягнистою ходою підійшов до катедри.

— Дозвольте мені першому підписати, — крикнув він. — Мій син повинен стати зіркою футболу!

Він вихопив із рук бурґомістра папір і нашкрябав своє ім’я на найнижчій лінії. За ним утворилася ціла черга батьків, які не могли доступитися до контракту.

— Не галасуйте, всім вистачить, — весело проскрипів секретар, звертаючись до черги.

У задньому ряду зали сидів, насупивши брови, Франс.

— Відправляти скульптури ангелів на реставрацію? Таж мова про це йшла давно, але місто ніколи не мало коштів.

Пекар, здавалося, трохи занепав духом.

— Власне кажучи, нашим хлопцям теж варто було б до них приєднатися. Як важливо дба…

М’ясник заперечливо помахав вказівним пальцем:

— Е ні, я не дозволю собі ні на кого тиснути. Нехай Райн сам вибирає! Окрім того, мені здається, що тут хтось лукавить.

Пекар насилу ковтнув слину й запитально подивився на Франса й чотирьох дітей, які поважно кивали головами.

Фабіан дедалі більше й більше непокоївся. Де подівся Фелікс? Він обвів поглядом залу, галерею і навіть ковзнув очима під стільцями, що стояли рядами, але ніде ангела не побачив. Він поклав собі після завершення цієї зустрічі заглянути до церкви. Рано чи пізно Фелікс мав туди повернутися.

Більшість людей юрмилися біля катедри, домагаючись того, щоб у привабливому контракті були гарантії для них та їхніх синів. У залі в останньому ряду лишилася сидіти тільки невеличка купка. Франс рішуче підвівся, щоб іти, і решта гурту рушили за ним.

Фабіан озирнувся ще раз і розглянувся навсібіч.

Праворуч від натовпу, в кутку сцени стояв із сигарою в руці Оксамитовий Лицар і переможно всміхався. Як тільки він побачив у дверях Фабіана, його усмішка згасла. Засунувши сигару до рота, він ступив на самий край сцени. Навіть темні окуляри та широкі криси капелюха не могли приховати гніву на його обличчі. Фабіан здригнувся й зачинив за собою двері. Тепер він уже не сумнівався, що з тими чоловіками було щось не так.

7

— Ви чули свисток? — спитав Фабіан, коли вони вийшли з молитовного дому, радше всього — щоб упевнитися в своїх підозрах.

Усі здивовано глянули на нього.

— Який свисток?

«Що ж, — подумав Фабіан. — Очевидно, вони перебували в самій гущі загадкових пригод». Він тут же вирішив нічого нікому не пояснювати й лише похитав головою. Краще про це поговорити з Феліксом. Як тільки з’ясує, що з ним сталося.

Фабіан та ще два його товариші домовилися зі своїми батьками, що спершу проведуть Розу, а потім до сутінків і самі повернуться додому. Дорогою батьки обговорювали зібрання. Що тепер буде?

Пройшовши кілька кварталів, Фабіан попросив вибачення, покинув своїх товаришів і взяв курс на церкву.

Він швиденько, як тільки міг, скрадався завулками зі стічними канавами. Раптом він помітив, що стіни будинків були до нього трохи ближче, ніж раніше. Це свідчило про те, що він виріс. Он Райн, так той уже став такий завбільшки, що йому доводилося, аби не застряти, пробиратися боком.

Де-не-де у будинках було повідчинювано невеличкі люки, і крізь них до нього долинали голоси й уривки розмов. Фабіан тішився, що минув той час, коли через ці люки виливали надвір воду після прання та спорожняли нічні горщики.

Коли він дістався до церковного майдану, вже майже смеркло. В густих кронах могутніх дерев шумів вітер. За деревами височів храм, і скульптури на фасаді, що виходив на захід, кидали моторошні тіні.

Фабіан підійшов до центрального входу й узявся за важке залізне калатало, що мало форму кільця. І тут він згадав про лабіринт на підлозі церкви. Якщо він не буде обачний, то знов метатиметься по ньому туди-сюди, аж поки Фелікс подбає про те, щоб його звільнити.

«Е, ні, — подумав Фабіан. — Я тудою не піду».

Він обігнув ріг церкви й подався до тих самих бокових дверей, якими заходив тоді, як зустрів Фелікса. За дверима тягнулися сходи на вежу, і тут же були інші, що вели в саму церкву. Фабіан підкрався до них і постарався налягти так, щоб вони не заскрипіли. Тепер він опинився у нефі, під галереєю.

Зненацька до нього долинув чийсь шепіт, і хлопець зупинився. Хто говорить у церкві в такий час? Фабіан розглянувся навсібіч. Він не міг побачити чогось особливого, бо там було зовсім темно. У вікнах, зроблених із оптичного скла, мелькали освітлені крона дерев. То було страшенно гарно, страшенно гарно, хоч трохи й моторошно. Шепіт ставав дедалі голосніший. На два голоси, тепер він це чув. Один молодий, а другий… старий? Ні, далеко не старий. То був голос, який здався йому знайомим, але якого він, очевидячки, ніколи раніше не чув, голос, що мовбито належав церкві. Хто це міг бути? Фабіан обережно ступив кілька кроків між рядами. Голоси долинали од вівтаря, десь від каплиці Фенріса. Підійшовши ближче, він побачив, що звідти пробивалося слабеньке світло. Його дернуло по спині морозом. Що за проява?

Нараз із каплиці вийшов, задкуючи, Фелікс і виструнчився, як олов’яний солдатик. Потім ударив п’ятку в п’ятку, підняв голову й віддав честь. Відблиск світла зник. Фелікс обернувся до Фабіана й широко ошкірився.

— А, це ти, — мовив він. — Ну, що скажеш? Тобі сподобалась та вистава, яку я влаштував? Хі-хі-хі-хі!

Його сміх розкотився по церкві луною.

— З ким ти говорив? — затамувавши подих, спитав Фабіан.

Зараз саме це його найбільше хвилювало. Фелікс жестом руки відмахнувся від запитання.

— Ні з ким, — мовив він. — Як бачиш, тут нікого немає.

— Але… — почав було Фабіан.

— Ніякого «але», — суворо урвав його Фелікс. — Тепер настає час діяти. Тобі треба підготуватися до безсонної ночі.

— Ти про що? — спитав Фабіан. — Так не буде, спершу я хотів би знати, як ти вибрався з катедри. І як ти зайшов сюди? Окрім того я хочу знати, з ким ти говорив?

Фелікс подивився на нього з образою.

— Краще не присікуйся до мене, — сказав він. — Годі товкти воду в ступі. Секретар усе-таки не міг мене побачити, бо все, що я зробив, — зняв із себе мантію. Це єдине, що йому дісталося. Розумієш, для ангела нема проблеми ставати невидимим. Ось як я це роблю, — сказав Фелікс і мов крізь землю провалився.

Фабіанове серце мало не вискочило з грудей. Так чи інак, але було вкрай неприємно від того, що ангел міг ставати невидимим. Аж тут хлопець зібрався з духом.

— Авжеж, мені варто було б здогадатися, — сказав він. — Але чому ти не