Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

Фабіан помахав візитівкою.

— Це тобі? — спитав він.

Рейн здивовано прочитав текст і похитав головою.

— Не знаю, — відповів він. — Де ти її знайшов?

Фабіан пояснив де, і Райн, здається, замислився.

— Я знаю лише одне — тільки те, що Турд підійшов до мене на майдані коло церкви й запросив побути воротарем на наступному тренуванні. Я, звісно, відмовився. Навіщо мені гилити й ловити м’ячі? — Він невесело шморгнув носом. — Але з усього видно, що ця візитівка для мене.

Фабіан глянув на Райна — він прекрасно розумів, чому вони хотіли запросити його воротарем футбольної команди. Хлопець був дебелий і кремезний, мов дуб, і, як на свої габарити, на диво моторний. Але Райнові спорт видавався нудним заняттям, і коли його не кликали допомагати батькові в різниці, він більше цікавився книгами. Його неабияк вабило до різниці, й він був цілком налаштований стати м’ясником, як і батько.

— Якесь дивне це шукання талантів, — сказав Фабіан, а потім розповів Райнові, що він підслухав за церквою. — Тут щось відбувається, і, напевно, бурґомістр Кресп до цього причетний.

Рейн, недовго думавши, наважився.

— Ми підемо на ту зустріч усі гуртом, — сказав він. — Гайда по наших.

Вони йшли швидко й мовчки, і ось опинилися перед старою садибою міського писаря, яка й досі належала бурґомістрові Креспу. Садиба містилася поруч із красивим будинком ратуші, але була зовсім не в такому гарному стані, як інші будинки навколо Майдану Ратуші. Кілька віконниць на ній звисали донизу й аж теліпалися, а двері були поквецяні абияк. Останніми роками Кресп не мав бажання навідуватися до змішувача фарб. Ніжна жовта фарба, що була на дверях раніше, забруднилася, зблякла і в багатьох місцях облупилася. Дверне калатальце було одірване, й двері трималися на одному шурупові. Цей будинок був одним із небагатьох у містечку, на даху котрого лелеки не мостили гнізд. Здавалось, вони його обминали.

— Цікаво, чому бурґомістр нічого не хоче робити зі своїм будинком? — спитав Райн. — Теперішній його вигляд просто ганьбить усе місто.

— Таж він ізвідси буде перебиратися, — відповів Фабіан. — Кажуть, що бурґомістр мешкатиме у великому будинку потойбіч парку. Там останнім часом жило багато ремісників.

Далі вони минули ратушу, дивовижну будівлю надзвичайного червоного кольору з фронтонами й шпилями і ще більшою кількістю статуй у нішах уздовж фасаду. Статуї теж були творінням родини Берґгаммерів. Берґгаммери накладали характерний відбиток на місто впродовж кількох сотень років і робили все для того, щоб воно стало таким, як є.

Хлопці завернули за ріг і тут же знов узяли ліворуч, шмигнувши у вузький завулочок. Із лівого боку будинки мали чорні ходи з вікнами на Майдан Ратуші. Відразу ж за Кресповим будинком Фабіан зачепив ногою якогось блискучого предмета, що, дзенькнувши, перелетів потойбіч бруківки. Райн нагнувся по нього.

— Ой! — скрикнув він, швидко відсмикнув руку й засунув указівного пальця в рот. — Я вколовся!

Фабіан схилився до стічної канави, куди впав той блискучий предмет, і обережно його підняв. Він був круглий, з гострими зазубринами по краях. То була срібна шпора.

Фабіан сховав її до кишені. Шпора безперечно належала чоловікові, якого він бачив за церквою. Треба поговорити з Феліксом, і то якомога швидше. Одначе то буде не раніше, як після зібрання.

Вони зійшли сходами до пекаревого будинку й постукали у двері калатальцем, що мало форму кренделя.

Відчинила Луара, маленька Понтусова сестричка. Вона тримала в руці напівз’їдену булочку. Попри те, що весь рот у неї був забитий тією булочкою, дівчинка крикнула в хату:

— Поонтуш-ше! До тебе плийсли Фабіан і Лайн!

Не перестаючи жувати, вона впустила хлопців до хати.

Вибіг Понтус — його кучері розвівалися на всі боки.

Фабіан і Райн пояснили в чому річ і показали візитівку, яку отримав Райн.

— Я не отримував ніякої візитівки, — трохи образився Понтус. — Але ж, мабуть, ні ти, Фабіане, ні Роза її теж не отримали?

— Я, принаймні, не отримав. А Розу ми ще спитаємо, — сказав Фабіан, Понтус тим же часом узував кросівки. — Цікаво, що вони скажуть, коли ми вчотирьох явимося на те зібрання?

Розин будинок вирізнявся якимось особливо блакитним кольором, — такі кольори могли бути тільки у Вовчих Горах. Побачивши той красивий будинок Петруса Плате і його доньки, Фабіан забувся й думати про бурґомістра Креспа. Бурґомістр не належав до життєрадісних людей, і це видно було з його будинку. Роза й Петрус, лишившися самі по смерті Розиної матері, збагнули, що земні радощі не закінчилися, і щиро дбали про щастя одне для одного.

Петрус Плате відчинив двері.

— Привіт, хлопці, — сказав він. — Роза в кухні робить уроки.

Коли вони зайшли до затишної кухні, Роза сиділа за довгим столом, а перед нею лежали дві розгорнуті грубезні книжки. Вона щось писала й старанно робила помітки, докіль у неї зламався олівець.

— Ви знаєте, скільки століть пішло на побудову церкви? — спитала вона й суворо глянула на них.

Хлопці закивали головами, правда, трохи спантеличено. Райн розтулив рота, щоб відповісти, але Роза підняла руку, мовби подаючи знак мовчати, схилилася над книжкою й стала читати вголос:

— «Лицар Вовк із Вовчого Замку звелів відлити два величезні церковні дзвони на майдані біля церкви…» — І там, як ви знаєте, ще й досі видно западини, що від них лишилися! — додала вона повчальним тоном і заходилася читати далі: — «Жодні дзвони парафії не звучали краще за ці. Всі церковні дзвонарі й пономарі жадали, щоб їхні імена було вигравіювано на найбільшому дзвоні». Достоту так, як і твій батько, Фабіане, а, можливо, й ти. А тепер слухайте найцікавіше: «Кажуть, якщо місто опиняється в небезпеці, то всі, хто народився тут, можуть чути дзвони, хоч би де вони в світі перебували, оскільки ті дзвони мають магічну силу. І саме це й сталося з лицарем Вовком. Він подався галасвіта шукати щастя, доручивши пильнувати місто своєму двоюрідному братові, графові Фенрісу. Одначе граф був лихий чоловік, який тільки й думав про своє збагачення, і став дерти з міщан непомірні податки. Окрім того він розпорядився спорудити для себе самого в храмі розкішну каплицю і оздобити її золотом і мармуром. Місто весь час занепадало, люди носили якісь допотопні лахи, а граф Фенріс тим часом жирував у білому капелюсі й чорному оксамитовому плащі, поблискуючи срібними шпорами на чоботях».

Фабіан здригнувся. Знов шпори. Він сягнув рукою до кишені й намацав гостру шпору. Роза читала далі:

— «Міщани заявили протест, і Фенріс зібрав полк найманих вояків, щоб узяти місто штурмом і придушити бунт. Поки його вояки