Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд
Фабіан спустився в залу шукати схованку для Фелікса. У самім кінці зали була галерея. «Може, там?» — подумав Фабіан і завзято озирнувся на Фелікса. І перелякано завмер на місці. Фелікс зник.
Фабіан кинувся на подіум до катедри. Куди це подівся той малий ангел? Невже вийшов чорним ходом надвір? Фабіан відчинив двері й виглянув, але Фелікса не побачив.
— Феліксе! — півголосом покликав він. — Феліксе Фіксе!
— Піп-піп, — відповів слабенький голосок.
Фабіан спантеличено роззирнувся. Хтозна-звідки то пікало.
— Ти де? — крикнув він і знов зійшов на сцену.
— Ану вгадай, — відповів голос. — Спробуй мене знайти.
Фабіан роззирнувся навколо, а тоді підійшов до фортепіано й заглянув за нього. Там не було нікого.
— Холодно-холодно, — дражнився голос. — Ану поворуши мізками.
Фабіан пішов у бік катедри. Саме там стояв Фелікс, коли він бачив його востаннє.
— Уже тепліше, — сказав голос, що тепер, здавалося, долинав десь із-під долівки.
Фабіан ступив ще кілька кроків.
— Гаряче-гаряче, — почув він. — Ти вже близько.
Фабіан підійшов до катедри й постукав по ній.
Звідти долинув глухий звук, тож, очевидно, там було порожньо.
— Зійди на неї, — почув він голос Фелікса.
Фабіан зійшов на катедру. Між двома шторками, що звисали зі столу, де стояв мікрофон, вигулькнуло задерикувате Феліксове личко.
— Найкраща в світі схованка, — радісно мовив він. — Тут я й сидітиму. У тебе лишилися марципани?
Фабіан сягнув у свої кишені й вийняв зім’ятого пакета.
— Ось, — сказав він, простягаючи його ангелові. — Може, там один чи два ще є.
Фелікс жадібно схопив пакета.
— Вистачить, — сказав він.
Тієї миті хряснули двері, й хтось уставив ключа в шпарину замка на дверях, що вели до зали зібрань. Фабіан і Фелікс кинулися за шторку. Вони притулились один до одного й завмерли.
Вони чули, як хтось зайшов до зали й заходився пересувати стільці. Скрипучі кроки догупали до сцени й стихли перед самою катедрою. На хвилю запала тиша, мовби той, хто прийшов, стояв і роззирався навколо. Потім кроки поскрипіли до катедри. Фелікс обережно відхилив шторку. Вони побачили гостроносі чорні черевики. То був секретар. Він постукав пальцем по мікрофону.
— P-раз, дв-ва, тр-ри — проба, — шпарко проказав він. — Працює справно. Зараз я продивлюся бурґомістрову промову.
Він так шумно поклав перед собою на стіл важку течку, що катедра аж задзвеніла, і вийняв із неї якісь папери.
— М-м, м-м, отже я, — почули вони його бубоніння. — М-м-г. Поки що не кажіть «ні». Все під контролем. А, це ти.
Останні слова прозвучали вельми кисло, і Фабіан та Фелікс зрозуміли, що, очевидно, зайшов іще хтось. У залі почулася чиясь хода, цього разу швидка й енергійна.
«Юнсон, — подумав Фабіан. — Авжеж, він».
— Фенвік тут, — сказав Юнсон. — Він хоче бути певен, що контракти підпишуться сьогодні.
— Йому треба трішки набратися терпіння, — раптом верескнув секретар. — Ми повинні поводитися обережно. І зібрати якомога більше людей на цю зустріч.
— Ти дістав тістечка? — спитав Юнсон.
— Та ледача пекариха сказала, що вони можуть спекти лише п’ять тістечок, — сердито пирхнув секретар. — Але я ще спорожнив кондитерську, забравши там усе печиво й марципани. Тож солодощів буде вдосталь.
Навіть у темряві манюсінького закапелка, де вони сиділи, Фабіан зміг помітити бурштиново-жовту іскорку в ангелових очах. То свідчило про те, що лагоминки не залежаться.
Секретар, поскрипуючи черевиками, зійшов із катедри й покинув залу. Коли Фабіан та ангел цілком упевнилися, що чоловіки зникли, вони вилізли зі своєї схованки.
— Іди додому й приведи на цю зустріч свого батька, — сказав Фелікс. — Та не прохопися про мене й словом, принаймні поки що. Я лишуся тут.
Фабіан вийшов надвір тією самою дорогою, якою вони прийшли, й помчав додому.
Коли він зайшов у хату, батьки сиділи у вітальні. Віта малювала, а Франс слухав музику. Побачивши сина, вони засяяли.
Франс прикрутив транзистора.
— Добре, що ти прийшов. Мені б так хотілося зіграти партію в шахи.
Фабіан радо кивнув, але спершу підійшов до Віти й міцно обійняв. Через материне плече він зиркнув на її малюнок і побачив там гніздо з двома лелеками: один із них лежав, а другий стояв на одній нозі. То був ескіз картини. Мати нечасто малювала лелек. Вона була художниця і мала на горищі майстерню. Здебільшого вона віддавала перевагу яскравим кольорам і типажам, яких, здавалось, годі було уявити. Їх треба було роздивлятися якось інакше, а не самими лише очима.
Граючи з батьком у шахи, Фабіан розповідав, що він бачив і чув біля церкви, і про «футбольну зустріч».
Франс здоровою рукою почухав потилицю.
— Цікаво, про які це контракти може йтися? — спитав він. — Мені б дуже хотілося це знати. Кажеш, бурґомістр Кресп на цій зустрічі буде щось промовляти? На біса йому той футбол здався?
— Є лише один спосіб з’ясувати що й до чого, — пожвавився Фабіан, — і тому треба туди сходити. Я можу вдати, що мені захотілося грати в футбол!
Франс звів на нього очі.
— Гляди, щоб до Великодня світ не перевернувся, — насмішкувато сказав він. — Але чого там, ходімо. Явимося на зустріч і побачимо, що й до чого.
— Чудово! — вигукнув Фабіан. — Тоді я відразу по обіді збігаю по хлопців та Розу й запрошу їх піти з нами.
— Хитро придумано, — мовив Франс. — Але, бачу, хитруєш ти не завжди. Шах!
Фабіан переможно хихикнув.
— Думайте, що хочте. Але все-таки ви дещо проґавили. Раз, два і — шах, мат!
Віта схилилася над блокнотним ескізом і мимоволі всміхнулася, ніби в неї були якісь особливі таємниці.
5
Дорогою до своїх друзів Фабіан думав про те, як ведеться Феліксові в молитовному домі. «Мабуть, сидить собі під катедрою й наминає марципани», — всміхнувся хлопець.
Стукаючи в двері Райнового дому, він усе ще міркував над тим, як пояснюватиме товаришеві, чому їм треба піти на ту зустріч. Ніхто ж із них не цікавився футболом. Нараз він помітив клаптик паперу, засунутий у дверну шпарину. Він вийняв його звідти й побачив, що то була візитівка довготелесого пана Юнсона. Там було написано: «Фенвік & Юнсон, шукачі талантів». На зворотньому боці було нашкрябано кілька слів: «Приходь до молитовного дому на шосту вечора, якщо хочеш дізнатися щось корисне для себе!» І жодного підпису.
Райн одним махом відчинив двері й, побачивши Фабіана, засяяв.
— Це часом не новий дзвонар? — крикнув він і потягнув товариша до
