Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

силкувалися знести міську браму, ні з того ні з сього почали калатати церковні дзвони. Вони калатали так, як ніколи раніше не калатали, подзвіння полинуло понад довкіллям і розійшлося по всій країні, понад великою річкою, понад безмежним морем і дісталося далекої чужої землі, де воював лицар Вовк. Посеред поля битви він почув калатання дзвонів із рідного міста. Не довго думавши, він пришпорив коня, пробрався крізь бойовище й щодуху помчав додому. Кінь із лицарем Вовком на спині летів горами й долами, річками й морями, крізь час і простір, аж поки раптом опинився посеред церковного майдану в Вовчому Замку. „Відчиніть міську браму, — крикнув Вовк і підняв списа. — Я сам волію зустріти свого брата!“ Коли граф Фенріс та його вояки кинулися на штурм міста, їх зустріли місцеві люди на чолі з лицарем у осяйних обладунках. Церковні дзвони бамкали й бамкали. Фенріс так злякався, що звалився з коня. Звідкіля тут узявся лицар Вовк? Він же був на війні в якійсь далекій країні! Легкодухі вояки — ноги на плечі та й ну тікати, бо сприйняли його за привида. Графа Фенріса кинули до в'язниці Вовчого Замку. Церковні дзвони калатали кілька днів, і ніхто не осмілювався зайти в церкву. Тоді лицар Вовк піднявся на дзвіницю, щоб побачити, хто ж то дзвонив у дзвони і подякувати за порятунок міста. Місцеві люди почули, що дзвони замовкли. За хвилю-другу лицар Вовк спустився із дзвіниці сам. „Там нікого немає, — тільки й мовив він. — Нас урятувало якесь диво“. Лицар Вовк із вдячности за порятунок загадав скульпторові Берґгаммеру наповнити церкву статуями ангелів, а нащадкам скульптора велів ліпити фігурки ангелів на колоні доти, доки рід Берґгаммерів проживатиме в місті. А ще він віддав наказу пам'ять про цю подію побудувати посеред церковного майдану водограй і на самій верхівці поставити свій постамент. Довкруж колони було виліплено барельєфи. Двоє з них легко впізнаються: граф Фенріс, за ним якась невідома жінка, потім брат Фрателлюс, учитель Вовка, і врешті-решт — загадка: на задньому фасаді водограю міститься барельєф дитячої голівки. Лицар Вовк на той час дітей не мав і був неодружений. Йому ніколи не хотілося розповідати, чому він розпорядився виліпити той барельєф…»

Фабіанові забракло повітря. Зненацька він збагнув, хто бамкав у дзвони кілька століть тому. Авжеж, то була аж ніяк не людина… і через те на водограї викарбувано Феліксове личко!

Хлопці слухали, затамувавши дух. Якусь хвилю було тихо. Потім Понтус кашлянув.

— Усе це страшенно цікаво, — сказав він Розі. — Але навіщо воно тобі? Звідки в тебе ці книжки?

— Я взяла їх у пастора, — відповіла Роза. — Вони мені потрібні для твору про Вовчий Замок. І він у мене вийде! Чи, може, ви це знали?

Усі троє захитали головами. Фабіан також. Він не наважувався щось сказати. Ба! Хто б йому повірив!

— Тепер мені треба їх повернути, — сказала Роза. — Проведете мене до пасторової садиби? Книжки таки важенькі.

Фабіан підійшов ближче й погладив долонею давні фоліанти. Груба шкіра на них була потерта, сторінки пожовклі, а в куточках іще виднілися сліди павутиння.

— То це історичні книжки про наше місто? — спитав він.

Роза кивнула головою.

— Вони називаються «Міські хроніки», і їх писали такі люди, як наш пастор. У його бібліотеці їх повно. Пастор Лінд також пише.

— Ми тебе проведемо, — сказав Фабіан. — А потім ти підеш із нами. Рушаймо, давай сюди ті хроніки, а дорогою ми тобі все пояснимо.

У Фабіановій голові після Розиного читання вголос аніскілечки не стало спокійніше. Отже, були книги, у яких щось писалося про Фелікса! Може, й не прямо, але чому ж тоді він це так зрозумів? Потім йому спало на думку, що пастор Лінд напевно щось знав про ангелів, оскільки був священик. Треба буде поговорити з ним віч-на-віч і поставити йому кілька запитань. Але хіба ж це вийде, якщо вони заваляться в хату цілою ватагою?

Двоє інших хлопців тим часом посвятили Розу в справи футбольної зустрічі. Вона була в захопленні:

— Ну авжеж, ми підемо! Я можу здійняти бучу й вимагати створення дівчачої команди. Хай вам грець, вимагатиму. Задля сміху!

З книжками в руках вони побралися сходами до пасторової садиби. Калатальце на дверях було у формі долоні, що тримала яблуко, і Роза вдарила ним об зелені двері.

Економка провела їх у бібліотеку — чималу кімнату з високими стінами й книжками від підлоги до стелі. Пастор, намагаючись утримати рівновагу на верхівці драбини, майже під самою стелею старанно гортав якусь здоровенну й надзвичайно старовинну книжку. Органіст Птахоспів стояв поруч, обома руками тримав драбину й занепокоєно позирав на пасторове погойдування.

— Привіт! — радісно вигукнув пастор, поправив однією рукою окуляри, а другою махнув дітям.

Драбина загрозливо похитнулася, і Птахоспів ледве стримав крик, намагаючись її втримати.

Діти кинулись допомагати. Але пастор уже почав спускатися. З грубою книжкою, міцно притиснутою під пахвою, і в окулярах, які сповзли на самий кінчик носа, він повільно злазив додолу, тим часом як драбина під ним гойдалася, мов щогла в шторм. Напівдорозі в нього з ноги спав допотопний зношений капець, вдаривши по голові органіста Птахоспіва. Та пастор ліз далі й урешті-решт щасливо приземлився між дітьми на підлогу. Чути було, як органіст полегшено зітхнув. Фабіан підняв капця й подав його пасторові. Старий чоловік із книжкою в руках плюхнувся на стілець, спинку якого було зроблено у формі вуха, взув капця й добродушно засміявся.

— Ну й вилазка, — сказав він. — Але, здається, я знайшов те, по що лазив. — Він ударив рукою по книжці, здійнявши хмару пилюки. — Як добре, що ви прийшли, — вів далі пастор. — А ти, Розо, бачу принесла ті хроніки, що брала. Чудово. Ми з Птахоспівом саме збиралися трішки заглибитися в міську історію. Тепер зможемо просунутися ще далі.

Птахоспів кашлянув. То був високий худорлявий чоловік із довгою шиєю і товстим кадиком. «Він мовби проковтнув чимале яблуко. І воно ще не потрапило йому в живіт», — подумав Фабіан. Коли органіст говорив або хвилювався, адамове яблуко ходило то вгору, то вниз. Майже неможливо було за тим устежити.

— Як ви знаєте, пастор теж пише свою хроніку міста, — переминаючись із ноги на ногу, сказав Птахоспів. — І я йому допомагаю. Через те для мене важливо зробити огляд історії міста, щоб ми могли протягнути лінію від того часу, як лицар Вовк заснував його, й донині. Я вже опрацював ті книги, що ти, Розо, брала, й зараз ми саме говорили про графа Фенріса та зраду