Муравлик Ферда - Ондржей Секора
Одне мале нетлятко ніби сховалося в довгий плетений кошичок, друге зліпило собі хатинку з камінців і черепашок, третє — з дрібного піску. Як я вже сказав, кожне нетлятко сиділо в хатинці так, що тільки лапки та голова виглядали назовні. Коли підпливав хтось, хто міг би скривдити їх, одразу ж кожне нетлятко ховалося в хатину так, що не видно було ані волосинки. А коли навкруги було безпечно, нетлятка одразу ж висували з хатинок голови та лапки й плавали по дну, ловлячи у воді що було їстівного.
Ото диво! Нічого такого Ферда ще зроду не бачив.
— Я б дивився на них з рана до вечора, — зітхнув він і став навколюшки біля води.
— Те, що ти бачиш,— сказав йому тато-нетля, — то ніяке не диво. То просто кумові діти. Інші теж будують собі такі хатинки. Проте мої личинки повинні мати хатки в сто разів кращі, і ти збудуєш для них ті хатки. Збудуй щось таке, аби про це говорили в цілому світі й цілий світ ходив на це дивитися.
— А тут, — вів метелик далі, — ось тут — мої діточки. Вже починають обгортатися піском!
Справді, трохи далі, в струмочку, було видно маленьких черв’ячків. Вони лазили по дну й тягли за собою довгі тільця, уже трохи обліплені піском.
— Ну, то берися до роботи! Завтра я прийду подивлюся, — сказав тато-нетля й полетів у кущі.
ЯК ФЕРДА РОЗПОВІДАВ КАЗКИ
«Чому б ні? Збудую! Атож. Але як же я дістануся до тих черв’ячків, коли вони у воді? — говорив собі Ферда. — Треба ж їх спершу зміряти. Найкраще, мабуть, затулити носа, щоб у нього не набралося води, й пірнути».
Зробив так і — гоп! — під воду. Та, бачте, коли почав обома руками міряти, то мусив пустити носа й одразу ж набрав у нього води.
— Ні, так не піде. Треба щось інше придумати, — сказав він, коли вже знову сидів на березі, і глибоко замислився.
І придумав. Зірвав стеблинку, порожню всередині, одним кінцем занурив її у воду, близько до личинок, і почав у ту травинку, як у рупор,гукати:
Алло, алло!
Слухайте об’яву.
Повідомляють трави,
Що зараз почнеться свято,
Тут будуть казки розповідати!
Як тільки личинки це почули, одразу ж повилазили з води. Ферда посадив їх рядочком коло себе й заходився міряти. Коли вони замовкли, він почав їм розповідати першу казку. Якщо хочете, можете й ви її послухати.
ПРО ТЕ, ЯК КОЛИСЬ ПОБІЛЬШАЛО ХРУЩІВ
Це казка про одного хлопчика, який хотів наловити хрущів, але не мав на це доброго коробочка і до того ж ще неохайно писав цифри.
У цього хлопчика, правда, був у кишені якийсь коробочок, але дірявий, з проламаним дном. Коли хлопчик упіймав першого хруща, хрущ знайшов у коробочку дірку й виліз у кишеню, а з кишені — хлопчикові на светрика. Але в останню мить, коли хрущ уже хотів розгорнути крильця, хлопчик упіймав його вдруге.
— Диви, в мене вже другий хрущ! — сказав він і вкинув хруща знову в коробочок.
Що я вам скажу? Через хвилину хрущ знову був назовні й заліз хлопчикові під светрик. Хлопець його знов упіймав. Потім він ще раз упіймав того хруща в себе на штанині, потім — на панчішці й ще раз на шапці. Тоді вже хлопець почав робити позначки, скільки він упіймав хрущів. Він і не подумав, що це може бути один і той самий хрущ, який тікає хлопцеві з коробочка!
А коли хлопчик вирішив, що коробочок уже, мабуть, повний, то полічив позначки — їх було вісімнадцять. Ого, вісімнадцять хрущів! Хлопчик написав на коробочку число вісімнадцять. А що це був неохайний хлопець і писав він абияк, то й написав одиничку не так, як годиться, — вгорі волосок, а вниз паличку, — а просто поставив паличку. А за нею — вісімку. Потім пішов додому й уже здалеку закричав:
— Мамусю, вгадай, скільки в мене хрущів!
Мама не вгадала. Тоді хлопець відкрив коробочок. А там не було нічого. Тому що той єдиний хрущ кінець кінцем і справді втік. І почав хлопчик плакати:
— Ой мамусю, якби ти знала, скільки я їх наловив!
Узяв у руки кришку коробочка, щоб прочитати, бо вже й забув.
— Вісімдесят один хрущ був у мене, вісімдесят один, я робив позначки!
— Вісімдесят один? — здивувалася мама й узяла в руки кришку, щоб перелічити позначки. — Але ж їх було тільки вісімнадцять! Бачиш, що може вийти через твою неохайну писанину! Ти перевернув коробочок і читав вісімнадцять навпаки, от і вийшло вісімдесят один!
Хлопчик витер очі.
— То їх, мамусю, було не вісімдесят один? — і зразу перестав плакати, а потім задоволено сказав: — Ну, то я радий, що в мене втекло тільки вісімнадцять хрущів!
І радів, що їх не втекло більше.
— Це був дурний хлопець, — кричали й сміялися личинки. — Дуже неуважний і нетямущий!
І жодна личинка не помітила, що Ферда під час розповіді для кожної з них побудував із травинок, трісочок і водоростей маленькі риштування, наче лаштувався зводити якийсь будинок або замок. На кожній личинці це риштування було інакше.
Ферда озирнувся, чи не йде тато-нетля, бо хотів довідатись, що той на це скаже. Але не побачив його. І не побачив ще когось. Якихось двох хлопчаків, що потай слухали його казку. Хто б це міг бути? Вони схожі були на дві молі, тільки крила на них висіли якось дивно. І ті хлопчаки говорили між собою:
— Цього разу ми напевно визволимо Ферду.
Другого дня Ферда звідусіль позносив нові травинки й трісочки, приніс гарних камінців з рівненькими боками, які блищали й світилися, наче вогники. Приніс навіть кілька надкриль яскравих жучків.
Усе це підготувавши та поскладавши, він узяв стеблинку, порожню всередині, й знову покликав на казки. Личинки бігли наввипередки! Вони випливали нагору з усім, що на них було, бо всі хотіли бути першими й сісти найближче. А Ферда почав нову казку.
