Муравлик Ферда - Ондржей Секора

Було на тих святах доволі забав і видовищ. Павучки вправлялися з еквілібристики на канаті, й під ними не було запобіжної сітки. Жуки-щипавки змагалися з бігу на приз із чорними жуками, а земляні блохи змагалися із звичайними блохами зі стрибків.

Найбільше оплесків було, коли стрибали через струмок і хтось, не дострибнувши, падав у воду. Прилетів туди й комар-довгоніжка, перевдягнений у страховище. Ну, то було вереску, коли всі тікали!

Була там і класична боротьба, в якій виступали товсті хробаки, і змагання штангістів, у яких увесь час перемагали двоє силачів у масках. Кожен хотів знати: хто ж то такі? А ті силачі за іграшку піднімали штангу, що була в двадцять разів важча за них. На мою думку, на таке здатні тільки мурашки. Ніхто їх не знав. Вони прийшли одягнені, як молі, а коли скинули свої плащі, то були справді дуже схожі на чорних мурашок.

Ферда теж спробував підняти штангу й підняв таку ж важку, як і вони. Всі дивувалися й тим більше зацікавилися, хто ж ті двоє силачів.

Раптом задзвенів дзвоник, що скликав усіх подивитися найцікавіше. Нетлятка почали народжуватися. З будиночків, у яких заснули ситі личинки, мали вийти вже дорослі нетлі з крилами. Всі глядачі й гості зібралися біля води — попереду дружечки, за ними ковалики у фрачках та циліндриках, потім гарні метелики, а потім інші й інші. Натовп був великий.

У воді щось заворушилось. І одразу ж загриміли фанфари сурмачів-джмелів і жуків, хорова капела одягнених у біле комарів заспівала тоненькими голосами величальну пісню, а позаду кілька тріскунців вистрелили залпом із мортир.

Очі всіх були звернені до води.

На берег почали виходити таємничі дивні постаті, щільно загорнені в довгі плащі.

Помаленьку, потихеньку вийшли, на хвилинку завмерли, наче статуї, а потім повільно почали розгортати свої плащі.

— Ах! — почулося в натовпі.

Насправді то були не плащі. То були молоді крильця нових нетлів, ще вогкі й липкі, а з-під них до всіх присутніх усміхалися новонароджені нетлятка. Коли засяяло сонце, крильця почали обсихати, розпростуватись, і за хвилину молоді нетлі злетіли у височінь. Загриміло голосне «Слава!»

Дружечки розкидали навколо себе квіти, ковалики підкидали вгору циліндри, а метелики в захваті тріпотіли крильцями.

Глядачі роздивлялися на всі боки. І знову ахнули. Що це? Що це пливе по воді? Погляньте, розкішний корабель, двощогловий вітрильник, а на ньому ті двоє силачів у масках, які щойно виграли змагання з штанги Хто ж це? Ось вони вже знімають маски!

— Друзі! — крикнув Ферда.

Адже це були його друзі мурашки, ті хлопці, які вже двічі намагалися визволити Ферду.

Тепер ми знаємо, чому Ферда останню ніч так погано спав. Тому що двоє друзів близько біля нього будували отой чудовий корабель.

Гляньте, ось виходить наперед тато-нетля й, видно, хоче щось сказати. Всі замовкли. Чути було б навіть, якби муха задзижчала. І одна таки задзижчала, але на неї гримнули, й вона миттю замовкла. Тато-нетля одкашлявся й поважно почав:

— Дорогі друзі! Ми переживаємо велику подію. У всіх нас родяться зараз молоді нетлятка. Я мав щастя, що моїм малятам спорудив будиночки найкращий будівник, якого ми знаємо. Та він не тільки будував, а й розповідав казки. Ми всі їх слухали. Треба наслідувати приклад такого спритного, веселого й вигадливого працівника. Фердо, я врочисто обіцяю тобі, що ми наслідуватимемо твій приклад. Ти хочеш розлучитися з нами, хочеш вернутись додому. Але ми будемо згадувати тебе й при кожній роботі казатимемо: «Зробімо це так гарно й весело, як робив Ферда!»

— Ура-а-а-а! — загриміло довкола.

Всі бажали Ферді щасливо повернутися до своїх. Ферда радісно скочив на корабель. Але що це? Несподіванкам сьогодні нема кінця-краю! Усі озираються назад. Кричать, галасують. Звідусіль до них біжать руді мурашки.

— Фердо, почекай! Ми хочемо послати тебе ще до жука-гробарика!

Махають руками, підбігають ближче.

Що? До гробарика? То Ферда має виконувати таку сумну роботу? Де там! Ферді вже треба додому! Там на нього чекає робота, ось побачите!

Корабель відплив од берега, а найпрудкіші руді мурашки, які вже мало не скочили на нього, впали у воду. Вони били по воді руками, ногами, випльовували воду й поспішали видряпатись назад на берег.

На кораблі вже напнули всі вітрила, вітер ударив у них, і Фердині приятелі на березі дружно вигукнули на прощання «Ура!». Хай щастить йому!

— Почекай, Фердо! — гукали навздогін кораблеві руді мурашки. — Ми хотіли з тобою ще трохи пожартувати!

Та корабель плив далі. Деякі руді мурашки почали хлипати, інші злостилися, а деякі кидали грудками на корабель.

— Зупиніться! — кричали. — Чуєте? Ми ще хотіли щось... — і кидали грудки на корабель, але трохи-трохи докинути не могли.

— Що ж це таке? То ви отак на Ферду? — загомоніли на березі. — Ні, цього не буде!

Саме цієї миті вилізли з води колишні личинки всіх інших нетлів. Розгорнули свої плащі й перетворилися на молодих нетлів. Вони не чекали, поки їм обсохнуть крила, а хмарою злетіли вгору, що аж темно стало, й та хмара закрила Фердин корабель. Цілком закрила його від рудих мурашок.

Але це ще не все. Личинки плавунця теж уже виросли, перетворилися на великих плавунців і закричали:

— І ми допоможемо Ферді!

Вони злетіли над рудими мурашками й гули над ними так грізно, що найслабкіші з мурашок попадали на землю. Натовп глядачів аж стрибав з радощів. Такого ще ніколи не бувало.

А що то знову летить у повітрі? Гляньте! З мурашиного левеняти став крилатий Мурашиний Лев. Тепер він літає тут, хоче помститися, кричить:

— Почекай, Фердо, не думай, що я забув, як ти мене пошив у дурні, коли я був ще Тютінком! І того, як ти мене хотів замкнути, я теж не забуду! Почекай, я тобі за все віддячу! Почекай, буде в мене син, він тебе з’їсть!

Але не бійтеся, ніхто Ферду не з’їсть. Бо в Мурашиного Лева не було ніякого сина. Він навіть і не оженився. Перш ніж устиг він знайти собі наречену,