Муравлик Ферда - Ондржей Секора
Ферда взяв чернечий одяг. Одна рука його вже була в рукаві, й він почав одягати другий. Коли це раптом під водою шмигнула чорна тінь і стиха дзенькнув дзвоник. Плавунець Страширибка, мабуть, іде по повітря! Хоч би він нічого не помітив! Один з перевдягнених мурашок вмить скочив до помпи й почав помпувати.
І це була помилка. Цього не можна було робити. Спершу треба було подивитися під воду! Бо то приплив не плавунець, а пуголовок, товсте жаб’яче дитинча, дуже-дуже цікаве, яке хотіло спробувати, чи не можна їсти мотузка від помпи. Потяг той пуголовок за мотузок, і раптом кілька бульбашок повітря влетіло йому просто до рота.
Ну, що б ви робили, якби це сталося з вами? Ви б кричали, зойкали, а може й плакали. Пуголовок не вмів ані кричати, ані плакати, а через те, що повітря залоскотало йому в горлі, він голосно чхнув. Аж тут і сталося лихо! Коли пуголовок чхнув, повітря повернулося назад у помпу, і — ба-бах! — помпа із тріском розлетілася на кілька кусків. Вода хлюпнула на берег, як гора, впала на наших мурашок і збила їх з ніг. Личинки попрокидалися. Спросоння вони подумали, що це землетрус, але потім закричали:
— Тату-у, твою помпу розірвало!
Вмить приплив плавунець і одразу ж накинувся на Ферду:
— Що ж ти, негіднику, зробив? Мою дорогоцінну помпу поламав! Де я тепер знайду таку?
І тут же сказав Ферді, що більше не хоче його бачити. Ферда не боронився. Він не сказав ні слова, тільки очима шукав своїх друзів. Та по них тільки смуга пролягла. Втекли. І ту Фердину одежину взяли з собою. Отже, Ферду вони не визволили.
Цілу ніч потім цвіркуни телеграфували в усі кінці оголошення, що в плавунця Страширибки є на продаж моторний мурашка і чи не хотів би хтось його купити.
ПРО ГРІЗНУ КОМАШИНУ ПОТВОРУ
Наступного дня з’явилося щось схоже на маленьку бабку. Воно закліпало малими оченятами й забрало Ферду з собою.
Власне, це щось було зовсім не бабка. Воно мало вусики, і коли сіло, то склало свої крильця назад за спину. Отже, сідало зовсім не так, як справжня бабка, його звали Мурашиний Лев Малюк.
Воно прив’язало Ферду на мотузочок і помалу летіло над ним. Це було кумедне видовище. Ніби Ферда вів на мотузочку Мурашиного Лева. Ніби купив його десь по дорозі, де продавали повітряні кулі й усякі інші летючі цяцьки.
Тому за Фердою бігла ціла зграя цікавих малих жучків, але жоден з них не одважився спитати, де можна купити таку дивовижну іграшку.
— Мурашиний Лев! Це — чудернацьке ім’я, — довірливо розмовляв з Фердою Мурашиний Лев. — Мені воно зовсім не пасує. Хіба я, такий малюк, схожий на якогось лева? А звуть мене так через мого сина. Бо він справжній лев! Справжнісінький дикий мурашиний лев!
— Гр-р-р-р-р! — заревло вдалині.
Всі, хто був поблизу, вмить зникли, тільки Ферда не міг утекти, тому що був прив’язаний.
— Чуєш його? — гордо промовив батько Малюк. — Це — він. Син мій!
Ферда зблід. Ще в мурашнику він чував про молодого мурашиного лева, який пожирає мурашок. Але завжди думав що це лише казка.
— Гр-р-р-р! — почулося знову, аж трава зашелестіла.
Чи не до лева це веде Ферду батько Малюк? А що, як той лев Ферду з’їсть?
— Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! — заревло знову, аж каміння посипалось.
— Гарний у нього голосок! — засяяв з радощів батько. — Здоровий голосок. То він, напевне, вже їсти хоче!
— Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! Гр-р-р-р!
Ферда від страху вже не міг іти. Новий хазяїн волочив його за собою.
— Не бійся, любий Фердо. Це мій синочок радіє, що я до нього йду.
— Гр-р-р-р! — заревло вже так близько, що Ферда аж упав.
— Ми вже прийшли, — радісно запищав Мурашиний Лев. — Зараз побачиш мого малого синочка, зараз побачиш мого Тютінечка!
Він вийняв ключі й відімкнув темну дірку між камінням.
— Виходь, Тютінку!
Якби ви бачили малого Тютінка! З дірки вилізла страшна потвора з грізною пащею й з довгими гострими щелепами, з ланцюгом на шиї і відразу ж кинулася на Ферду. На щастя, Тютінків тато міцно тримав ланцюга.
— Почекай, маленький, не кидайся на нього, він тобі дбатиме про їжу!
Але Тютінек аж пручався, вив і ревів, кидався — і все на Ферду.
— Дурний ти, — заспокоював тато свого синочка. — Його не треба їсти! Він приганятиме тобі найсмачніших і найжирніших мурашок! Поглянь, Тютінку! Ти, як завжди, загребешся в свою ямку, а Ферда приводитиме найкращих мурашок, одного за одним, просто тобі до ротика. І ти собі гарненько будеш гамати. Ну, то як? Я ж для того й купив його тобі! Хе-хе-хе!
— Ха-ха-ха-ха! — зареготало страхітливим сміхом дитя й уже на Ферду не кидалося.
— От бачиш, який ти розумний. Тепер я вже можу зняти ланцюга з твоєї шиї. Візьми гарненько Ферду за руку, й спробуйте полювати вдвох, — задоволено сказав Мурашиний Лев і послав їх на лови. — А ти, Фердо, слухай Тютінка, наганяй йому добру їжу, а то я тебе відішлю назад до пані жужілки! — пригрозив він на прощання Ферді.
ЯК ЖАХЛИВА ПОТВОРА ГОСТРИЛА ЗУБИ НА МУРАШОК
Тож Ферда пішов із Тютінком. Ішов спокійно. Зате молодий Мурашиний Лев скрізь нюшив, гріб, пробував землю. Коли це раптом він зупинився.
— Тут я зроблю собі ямку.
Тютінек почав зариватися задки в м’який пісок, а головою відкидати той пісок від себе, аж поки вигріб гарненьку ямку й по шию закопався в ній. З ямки вже стирчала тільки Тютінкова голова з довжелезними зубами.
— А тепер, Фердо, мерщій приведи сюди якогось мурашку, я голодний! — наказав Тютінек і примружив очі.
Легко сказати, приведи! А що б Ферді на це інші сказали, то вже молодому левеняті було байдуже. Хіба ж можливо, щоб Ферда приганяв левеняті мурашок на сніданок? Нічого такого навіть у казках не почуєш!
Та почекайте, може, ще трапиться щось таке, чого ніхто не чекав. Ось подивіться! Сюди йдуть якісь два дивні жуки. Ось вони вже біля Ферди й уже вітаються
