Муравлик Ферда - Ондржей Секора

ЯК ГУСЕНИЧКА ПЛЕЛА СОБІ ПЛАЩ

За двома полями та трьома лісами жила колись Гусеничка, яка дуже любила чепуритися. Щодня ця чепуруха чесала собі шерстку, вив’язувала на ній бантики, а коли часом зустрічалася з якоюсь іншою гусеничкою, то розмовляла тільки про моди.

Коли вона виросла і настав час перетворюватись їй на метелика, Гусеничка почала плести собі плащ. Бачите, кожна гусеничка, перед тим як стати метеликом, повинна зробити собі плащ. Коли плащ готовий, гусеничка загортається в нього з головою й засинає. А коли прокинеться й плащ на ній трісне, тоді вона вже не гусеничка, а метелик, який може одразу ж летіти куди схоче. Так буває з усіма гусеничками.

Наша Гусеничка мала великий клопіт.

— Який же треба виплести плащ, щоб стати гарним метеликом? — питала вона в маленької гусенички, яку випадково зустріла.

— Не знаю, пані, я собі виплету який зумію, — відповіла маленька гусеничка.

Потім прилетів метелик-білан.

— Якої ви про це думки, пане Білане? Ви ж так багато літаєте по світу.

— Погляньте на мене, пані, — сказав Білан, — я увесь білий. Цього року буде в моді біле.

Так Гусеничка почала плести білий плащ. Але по траві прилізло Сонечко. Подивилося й сказало:

— Де там біле! Ви ж бачите, що я все червоне в цяточку? Ми всі в такому ходимо.

Тоді Гусеничка почала плести червоне в цяточку, а той білий початий шматок залишила. Коли це де не взявся найкрасивіший метелик Махаон.

— Ви, пані, плетете собі червоне в цяточку? Я такого зроду не бачив. Я б не хотів собі нічого іншого, як жовте в чорну смужку! — і відлетів.

Гусеничка швидко послала по жовте й чорне прядиво й почала плести далі жовте в чорну смужку.

За хвилину пришкандибав Золотоголовик і теж почав вихвалятись:

— Гляньте-но, пані, я щойно виліз із лялечки. Ге? У мене одяг найновіший. Ге? А погляньте-но, що на мені? Мінливо-зелене, аж блищить і переливається. Ото ж бо! — й крутнувся перед Гусеничкою на одній нозі.

Гусеничка замислилась, потім узяла мінливо-зелене й почала його приплітати до інших. Тут поблизу йшов Цвіркун.

— Дивуюся на вас, пані, що ви завдаєте собі стільки клопоту. Чи ви не бачите на мені, який елегантний чорний колір? А що б ви сказали, коли б побачили мою дружину?

Що було Гусеничці робити? Чорний колір був справді елегантний. І вона доплела плащ чорним. А як плащ був уже готовий, Гусеничка почала ним загортатись. Раптом близько пролетів писклявий Комар.

— Ай-ай-ай, ай-ай-ай, — пищав він, — пані, вас хтось забруднив.

А коли підлетів ближче, побачив, що то не бруд, а просто такий у Гусенички строкатий плащ.

— Пробачте, а який же з вас буде метелик? — з цікавістю запитав Комар.

Але Гусеничка не знала. Загорнувшись у плащ, вона вже поволі заплющувала очі й засинала.

— Я спитаю в метеликів, — запищав Комар і відлетів.

Та метелики цього теж не знали.

— Ми самі цікаві знати, який метелик з неї вийде, коли розірветься той плащ. Чи білий, чи червоний у цяточку, чи жовтий у чорну смужку, чи мінливо-зелений, а чи чорний? — сказали вони й почали доглядати лялечку, аби побачити, якого кольору буде метелик, що вилетить з неї.

Чекали, чекали й по черзі вартували.

Аж одного дня знайшли вони лялечку порожньою. Гусеничка-чепуруха перетворилася зовсім не на денного метелика, а на такого, що літає тільки поночі. І ніхто ніколи не побачив, якого, власне, кольору вона була. Тож вона сушила собі голову над кольорами свого плаща цілком даремно.

Ото личинки сміялися! Одразу ж загомоніли й почали сперечатися, якого кольору був той метелик. І ще довго б сперечалися, коли це одна з них раптом глянула на другу й закричала:

— Що це на тобі? Якась вежа!

А друга волала:

— А на тобі якась верандочка!

А третя:

— А на тобі виросло якесь коло!

І галасували б ще й далі, якби татко не закричав був з очерету:

— А ходіть уже у воду!

Того разу Ферда побачив батька, але хлопчиків, які схожі були на міль і які сьогодні знову потайки слухали його казку, не побачив. Вони ховалися в траві й говорили між собою:

— Сьогодні візьмемося до праці. Ферда скоро буде вільний.

Тієї ночі Ферда спав неспокійно, часом він чув біля себе якісь звуки — ніби хто різав щось і стукав. Уранці Ферда знову назбирав матеріалу й почав розповідати третю казку.

ПРО БЛОХУ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ХЛОПЧИКА

Жила колись блоха, що хотіла стати бодай на деякий час людиною.

Як це зробити? Пішла вона до жука-чарівника й розповіла йому про своє бажання.

— Люба блохо, — сказав їй чарівник, — це не так просто стати людиною. Ти стрибаєш — гоп-тут, гоп-там! А людині так не можна. Спочатку тобі треба навчитися добре ходити, як ходять люди.

Це було нелегко. Блоха пробувала всіляко й нарешті прив’язала до кожної ноги по важкому камінцю, щоб не можна було стрибати, й таким родом добре навчилася ходити помалу, як ходять люди.

Коли ж блоха знову прийшла до чарівника, він зробив з неї людину. А що була та блоха ще дуже молода, то обернулася вона на хлопчика у великих черевиках. У черевиках лежали гирі, щоб хлопчик не міг стрибати. Через три роки він мав знову обернутися на блоху.

Хлопчик у великих черевиках почав ходити до школи. Повагом, помалу. Але часом він забувався. Одного разу, коли його викликали до дошки, він вискочив так, що розлив чорнило й ударився головою об дошку. Часом, коли хлопчик переходив вулицю, де їздили трамваї та автомобілі, то він перебігав її так швидко, що люди думали, чи не сталося якогось лиха, лякалися й кричали: «Рятуйте!» або «Пожежа!».

Тож, щоб бути важчим і щоб так не стрибати, мусив хлопчик приладнати до черевиків іще підкови, залізні гайки та інші речі, які знайшов на вулиці.

Якось у школі діти вчилися стрибати у висоту. Дехто з хлопців стрибнув на півметра, дехто — тільки на чверть, а наш хлопчик стрибнув на цілий метр. А потім викинув із черевиків дві залізні гайки і — гоп! — стрибнув