Муравлик Ферда - Ондржей Секора

Ферда з ними заходить у розмову. А погляньте, один із жуків скидає свою шапочку, і у Ферди заясніло обличчя. Чому б це?

Знаєте чому? Знаєте, хто то був? Його двоє друзів, чорні мурашки. Цього разу вони прийшли по нього перевдягнені в священиків.

— Ходи, Фердо, ходи з нами. Ми принесли тобі такий самий одяг. Там, он за тим кущем, лежить для тебе чорна ряса. Ми її на тебе вдягнемо, — шептали вони йому.

— Коли ж я, — показав Ферда пальцем на Тютінка, — трохи боюся.

— Що? Ти боїшся? То такий з тебе герой? — і — лясь! — один з мурашок ляснув Ферду по плечу.

Ой-ой-ой! Зараз міг би бути Ферді й кінець. Бо стояв Ферда на краєчку Тютінкової ями, а коли його ляснули, то він з’їхав по піску вниз. Швидше нагору, від Тютінкових зубів!

— Ха-ха-ха! Ось і мурашка! — засміявся Тютінек і заплямкав. — Оце я поласую!

Тютінек був певний, що то Ферда пригнав йому жирного мурашку, й одразу ж почав кидати на нього піском. А це було вже зле. Пісок підбивав Ферді ноги. Ферда одчайдушно дерся нагору, та тільки ступав крок, як Тютінек бив його по ногах піском, і Ферда знову з’їжджав униз.

— Друзі, рятуйте, він мене з’їсть! — у розпачі закричав Ферда.

— Ха-ха-ха! — сміявся з нього Тютінек і клацав своїми довжелезними шелепами. Хрусь, хрусь! — захрумають вони, і не буде вже більше Ферди.

— Швидше! Не дамо Ферди! Треба Ферду врятувати! — підбігли перелякані друзі. — Подай мені руку, я піду перший. А то ми його вже ніколи не побачимо!

Зробили ланцюжок: один став твердо на краю ямки й тримав другого, а той спустився й подав Ферді руку. І саме вчасно, бо Тютінек уже от-от схопив би Ферду за ногу. Аж тут Ферда — гоп! — вискочив нагору, його друзі з полегкістю зітхнули.

— А тепер, тепер Тютінкові відплатимо! — розвеселилися щасливі рятівники.

Один з них зараз же приніс добрячу замашну каменюку, націлив на Тютінка і — бабах! — кинув її в яму, просто Тютінкові у відкриту пащу. А Тютінек аж трусився — чекав чогось смачного. Почув, як щось летить до нього. «Це, нарешті, мурашка!» — подумав собі. Схопив, не роздумуючи, щелепами, і — хрусь! — каменюка розсипалась на куски, а Тютінек їх жадібно поковтав.

Діточки любі, можете собі уявити, як він поласував!

— Пхе-е-е! — заскиглив Тютінек. — Що це ти мені кинув? Тьху! Навіть виплюнути не можу. Я хочу мурашку. Б-е-е! Справжнього мурашку хочу. Розумієш?

— Зараз, зараз, ось матимеш! — поквапливо втішав його Ферда. — Я впіймав тобі такого великого чорного мураху. Зараз пущу його вниз!

І моргнув друзям, щоб ті подали йому з-за куща чорну рясу. Прив’язав її на мотузок і спустив до ями.

— О-о-о, оце я нарешті наїмся. Ось воно, — зрадів Тютінек і швиденько — хап! — до ряси.

Та тільки він мав схопити її, Ферда потягнув за мотузку — і ряса вискочила. О, це було видовисько! Ряса підстрибувала, Тютінек кидався за нею, вив, скавучав, а Ферда смикав за мотузку. Його друзі тим часом щось швидко будували. Вони збудують над Тютінком вежу, яка закриє його в ямі. В тій вежі висітиме чорна ряса й гойдатиметься над Тютінком. А Тютінек, голодний ненажера, буде тільки стрибати й ревти, але не зможе тої ряси дістати.

— Ось вам дерево! І ще ось! І оце! — допомагав їм хтось.

Якийсь метелик-нетля швидко приносив їм дерево й миттю біг по інше. Аж підстрибував з радощів, що може якось нашкодити Мурашиному Леву.

— Отак йому! Так! Збудуйте таку вежу, про яку говоритимуть у цілому світі! — і зловтішно сміявся.

Тютінек безперестану ревів і кидався, аж яма двигтіла. Справді двигтіла. І дуже. Але мурашки про це не дбали. Як яма двигтіла, то осипався пісок. Спочатку трохи, потім більше, і раптом — бух! — уся вежа впала. Впала ряса, впали всі балки й придушили Ферду.

Більшого нещастя статися не могло.

— Ти мене обдурив. Заморив голодом! Тепер я тебе з’їм! — захрипів напівмертвий з голоду Тютінек.

Очі в нього почервоніли, сам він увесь тремтів, але ще мав стільки сили, що міг дістатися до Ферди. Ось де Ферда лежить! Уже на нього націляється гостра щелепа, іще трішки — і Тютінек схопить Ферду й з’їсть. Ферда загинув.

Але в останню мить підлетів до Ферди той чудернацький метелик.

— Фердо, хочеш, щоб я тебе врятував? Ти спритний хлопчина. Зробиш мені добру послугу вдома?

— Зроблю, зроблю! — кричав Ферда. — Тільки, прошу вас, витягніть мене!

Метелик-нетля вперся в балки, розсунув їх, дужими руками схопив Ферду, витягнув його, і — клац! — клацнула Тютінкова щелепа. Але клацнула вже даремно.

ПРО МАЛИХ ДІТЕЙ, ЩО БУДУВАЛИ ПІД ВОДОЮ ХАТКИ

А метелик-нетля вже летів високо в повітрі й ніс на собі Ферду.

— Ти вмієш добре будувати, хлопче, — сказав він, коли вже пролетіли через дев’ять жучиних гір, дев’ять дощових нірок, шість жаб’ячих калюж і сіли нарешті на землю. — А чи зможеш ти будувати під водою?

— А чому б ні? Тільки навіщо це вам? — здивовано спитав Ферда.

— Ось побачиш, як заведу тебе до наших дітей, — сказав метелик, знов узяв Ферду на спину й полетів з ним далі, аж поки приніс його до маленького швидкого поточку.

— Бачиш? Ми з тобою у нетлів. Я — тато-нетля, поряд живе дядько-нетля, там далі — дід-нетля, а ось тут — діти кума-нетлі, — показав він на чистесеньке дно. — Дітей-нетлів ти, мабуть, ще зроду не бачив.

Діточки, це було справжнє диво! На це треба хоч раз поглянути! Такі маленькі черв’ячки шмигали по дну, й кожен з них був господарем власного дому. В кожного з них була власна хатина. Кожен сидів аж по шию в якійсь міцній коробочці, і тільки голова та лапки, які