Муравлик Ферда - Ондржей Секора

ЯК НЕ МОЖНА ПОВОДИТИСЯ З РУШНИЦЕЮ

Через плече в жука-жужілки М’ясолюба висіла величезна рушниця, на ногах він мав мисливські чоботи-скороходи, а на спині в нього погойдувався патронташ.

— Іди, йди, — підбадьорював М’ясолюб Ферду. — Я заведу тебе в мою квартиру, а ввечері підемо на полювання. Ворушись, не відставай, моя хата недалечко.

І пішов у своїх чоботях-скороходах уперед, а Ферда мусив бігти поруч, щоб устигати за ним.

— Гей, ти, візьми в мене оце! — жук раптом кинув Муравликові на плечі свою рушницю, а за рушницею й патронташ. Ой, які ж вони були важкі! Тепер бігти поруч з довгоногим жуком було ще важче.

— Гей, ти, як там тебе, а чи вмієш ти апортувати? — обернувся жук на бігу до Ферди.

— Апо... що? — заїкнувся Ферда, ледве зводячи дух.

— Апортувати. Ну, приносити звіра. Приносити, як пес, хазяїнові те, що хазяїн застрелить, — роздратовано сказав жук. — Не розумієш? Я тобі поясню. Поглянь! Коли мисливець побачить якогось звіра, він бере рушницю й стріляє. Бабах! Звір падає, а пес біжить по здобич, бере її в зуби й приносить. Це називається апортувати. І ти теж будеш так робити. Зрозумів?

— Угу... — мугикнув Ферда, якому рушниця вже добре намуляла плечі.

— Що — угу? Як — угу? Але ж ти некмітливий! Поглянь, спробуємо разом. Я вдаватиму з себе звіра, а ти ніби застрелиш мене. Ну, а потім — будеш псом! То починаймо!

Жук М’ясолюб нахилився до землі, підняв угору вусики й почав удавати з себе оленя. Пасся, гордовито походжав по траві, — словом, поводився, ніби той цар лісів.

Ферда тоді вдавав з себе мисливця. Нахилив величезну рушницю, націлився на оленя і...

— Ба-бааааах!

Оце був постріл! Ферда гепнув на землю — так його вдарило прикладом.

Він геть забув, що рушниця може бути набита.

А чи не вбив він жука? Замалим не вбив. Коли дим розвіявся, стало видно, що жук очманіло сидить на землі. Набій пролетів йому біля самісінької голови. Ще й досі один вусик у жука гудів, як дріт під вітром.

— Недотепо! — зашипів він, страхітливо поводячи очима. — Ти ж міг мене вбити! Чи ти мала дитина, що тобі кортить стріляти з кожної рушниці? Хіба ти не знаєш, що з рушницею жартувати не можна? Що порядна людина навіть ненабитої рушниці або пістоля ні на кого не націлить? Навіть тоді, коли палець не тримає на гачку? Чуєш? Ніколи!

Аж тепер жук трохи оговтався й сказав уже миролюбніше:

— Якби я знав, що ти такий нерозумний, ніколи б не дозволив тобі навіть доторкнутися до рушниці. Обіцяй мені, що це ніколи не повториться!

— Не буду, чесне-пречесне слово, не буду! — обіцяв Ферда, тихенько гладячи свою щоку, яка ще боліла від удару прикладом.

— Чуєш? Більше ніколи ні на кого ані рушницею, ані пістолетом не націляйся! Бо хто його знає, що може трапитись. Я хотів, аби ти тільки вдавав, що стріляєш. Доведеться повторити все знову.

ЯК НЕ МОЖНА АПОРТУВАТИ

Жук М’ясолюб знову став навкарачки й почав стрибати. Цього разу вдавав із себе зайчика. Стриг вусиками, наче вухами, сідав на задні лапки, трохи скубав траву й знову стрибав.

Раптом Ферда тихесенько гукнув «бум!» — і жук упав на землю, наче мертвий. Тоді Ферда став удавати з себе пса. Відклав рушницю з патронташем і почав гавкати: «Гав, гав, ав, кніф, міф, шніф!» — зовсім як собака, в якого зривається голос. І, підбігши до жука, «собака» дико загарчав, стрибнув і вкусив його за ногу.

— А-ааааа! — заревів жук. — Який же ти недотепа! І що це тобі заманулося?

— Я хотів того зайця, пане мисливцю, загризти, — виправдувався Муравлик.

— Таке! І саме за ногу! Зайцеві треба перегризати шию! — розсердився жук, але одразу ж схопився за шию, щоб Ферда, бува, не кинувся на неї. — Ти в мене великий мудрець! Отак з тобою гратися! — додав іще жук, і вони пішли далі. Жук сягнистим кроком, а Ферда — підтюпцем біля нього. Там, унизу, під каменем, у жука була комірчина й ліжко.

— Тепер поспимо. Поки прийде вечір, ми встигнемо подрімати, — знову наказав М’ясолюб, лягаючи в ліжко. — Я полюю здебільшого вночі. Ти теж лягай тут, біля хазяїна.

Ферда одразу ліг на голу землю й швидко заснув, щоб на нічні чати мав достатньо сили.

ПРО ТЕ, ЯК ФЕРДА ДОПОМАГАВ ПОЛЮВАТИ, Й ПРО ЛИХУ НАРЕЧЕНУ

Справді, жук М’ясолюб був, як і всі жуки-жужілки, нічний мисливець. Увечері він виходив полювати на жучків, які забули піти спати й досі не сховалися, на дощовиків, на слимаків. Ловив кожного, на кого натрапляв. Підповзав, ховаючись за камінцем або травою, і — ба-бах!

Ферда миттю біг по здобич, а ненажера жук М’ясолюб усе їв та їв. Потім вони відпочивали хвилину — жук куняв трохи, — а тоді знову йшли полювати. Хто цього не бачив, той ніколи не повірить, який той жук ненажера і скільки він може з’їсти за ніч. Навіть отакенного слимака подужав з’їсти, перше ніж на світ благословилося.

Ферді в жука жилося добре. Він швидко всього навчився. Обережно носив рушницю й патронташ і старанно апортував. А ходити щодня на полювання — це кожному сподобалося б. Та до того ж на полюванні траплялося багато всяких пригод.

Ферда, мабуть, і досі залишався б у жука, якби одного разу жук-жужілка не привів додому молоду наречену. Ще здалеку жужілка крикнув Ферді:

— Гей, веду тобі твою нову пані, сьогодні ти лишишся вдома, бо завтра я одружуюсь!

Ферда лишився вдома й допомагав прибирати. А прибирати було що. У Ферди вже боліли руки, а в пані жучихи — голова.

Та сталося лихо. Пані жучиха за роботою зголодніла. І це був кінець. Жучиха їсть так само багато, як і жук. Спочатку вона тільки облизувалась, потім голодними очима зиркнула на Ферду й зрештою погналася за ним.

Ферда не став її чекати, а бігом до дверей. Вона — стриб! — за Фердою. Ферда — шмиг!