Гонитва за тінню - Євгенія Чернюх

Піднятися з ліжка Мія змогла лише через добу. Обдумавши все, вона вирішила відверто поговорити з нареченим. Зрештою, може в нього є якесь логічне пояснення.

Нарешті добравшись до душу Мія навіть зробила укладку і нанесла мінімальний макіяж. Сукня сарафан кольору сонця і босоніжки на підборах завершили образ. Скоріш за все, сьогодні їх відносини обірвуться. То нехай це буде красиво.

Через полудневі пробки застати нареченого в офісі вона вже і не сподівалася. Та все ж вирішила піднятися. Секретарки, як передбачалося уже не було. Але з привідкритих дверей доносився гнівний голос Остапа.

- ... не треба на мене давити. Ти розумієш, що вона уже мене підозрює!

Мія навшпиньки підійшла ближче і прислухалася.

- Що буде, якщо вона таки докопається до правди? Вона не буде мовчати! Я не кричу, я не знаю, як тобі ще пояснити... треба з цим закінчувати. Добре. Давай все обсудимо при зустрічі. О восьмій, ПАБ Цезар.

Як тільки голос затих дівчина кинулася до ліфту. От і поговорили. Тепер сумнівів не залишалося.

Вона не розуміла, чому тікає замість того аби влаштувати допит. Але дивитися в очі колись коханому вбивці було особливим видом мазохізму.

Видихнути змогла лише в маленьеому просторі свого автомобіля. Це була її фортеця. Намагаючись вгамувати руки, які тремтіли Мія продумувала, які речі Остапа є в неї дома і чи велика для них потрібна валіза. А ще слова, які зможуть швидко і якісно донести до нього непорушність її рішення.

Повільно, наче возом, вона доїхала додому. Нервуючі водії позаду не розуміли, в якому дівчина стресі і що 30 км за годину це максимально для безпеки всіх навколо. Припаркувавшись вона не спішила виходити. Її роздуми перервало різке дзеленчання телефону.

- Соломія Вишневська? – перепитав грубий чоловічий голос.

- Так.

- Вас турбують з поліції. Вам необхідно приїхати до нас на упізнання.

- Упізнання чого? – притисла руку до грудної клітки.

- Тіла зниклої Катерини Левицької 1955 року народження. Її сьогодні виловили у Дніпрі водолази. Ви можете негайно під’їхати до 143-тього відділку?

- Так... Ааааа... Чому ви зателефонували саме мені, а не родичам?

Там на кілька секунд запанувала мовчанка.

- Ви приходили писати заяву і залишили номер телефону. Близьких родичів у померлої немає, а далеких ми не знайшли.

Морг був похмурим і холодним, із запахом дезінфектора та металу. Високі стіни, вкриті білими плитками, відбивали кожен крок, створюючи відчуття порожнечі.

Мія відчула, як її ноги ковзають по холодній підлозі, а серце стукає аж у вухах. Вона завмерла на порозі, не даючи собі віри, що опинилася тут... в цьому холодному місці, де смерть отримує обличчя.

Світло ледь освітлювало вузький коридор, на кінці якого стояли високоякісна металеві двері, що вели до кімнати для упізнання. Вона зробила кілька важких кроків, але кожен з них здавався їй важким, як крок у безодню.

Одягнувши бахіли і пластиковий халат ступила в кімнату, де стояли двоє поліцейських та лікар. Абсолютно спокійні і байдужі до їх страху.

У центрі кімнати на столі лежала фігура, накрита білим простирадлом. Лікар відкрив біле простирадло і стало зрозуміло лише одне: це вже не людина. А жахлива подоба.

Тіло було понівечене. Лице, яке колись могло належати Катерині Левицькій, так сильно поніаичила вода, що важко було сказати, чи це взагалі людина. Шкіра бліда, з різкими темними плямами, слідами занурення в холодні води Дніпра. Волосся вологим, змішане з водоростями і піском так, що важко було впізнати його колишній колір.

Мія стояла, не в змозі зрушити з місця. Її мутило, а в очах почило темніти. Поліцейський злякавшись, що вона зараз втратить свідомість швидко вивів її на вулицю. Там на лавці під щебет птахів дівчина змогла трохи прийти до тями.

- Ось. – він підсунув їй якийсь листок. – Підпишіть.

- Що це? – язик наче затерп.

- Акт упізнання.

- Але ж... Як там можна когось впізнати? Я не знаю...

- Жіночко, не морочте нам голову! Хіба не Ви сюди ходили аби ми її шукали?! І от ми її знайшли. Жінка 70-75 років, пролежала у воді більше тижня. Одяг, волосся, колір очей, навіть манікюр співпадає з описом. Підписуйте!

Мію щось закололо в боці і вона швидко поставила свій підпис. Поліцейський засунув акт у файл і готовий вже був піти у своїх справах, як дівчина скрикнула зігнувшись удвоє. Біль в правому боці посилилася і її вирвало.

Мія не дуже чітко пам’ятала, як добралася до лікарні. Лише завивання сирени карети швидкої допомоги тримали її більш менш у свідомості.

- Я можу іти додому? – запитала медсестру після ряду ін’єкцій у дупу.

- Зараз прийде лікар, дасть рекомендації і тоді напевне підете.

Молоденька сестричка вийшла і дівчина почала озиратися в пошуках своїх речей. Але їх тут не було. Мія лягла прикрила очі. Її все ще трохи мутило. І хилило на сон.

Раптом до руки торкнулося щось холодне і вона сіпнулася, як від кошмару.