Гонитва за тінню - Євгенія Чернюх

Соломія вже третю повільно їздила по селищі намагаючись знайти будинок на фото. Шлунок воркотів вимагаючи їсти, очі пекли від надмірної зосередженості та й спина нагадувала про себе змушуючи господиню повернутися додому. Люди, наче вимерли, адже жодної душі не трапилося на шляху.

Нарешті у вузькій польовій вуличці Мія помітила схожу хату. Вона була крайня під лісом. Зупинившись трошки дальше у тіні старого горіха дівчина попрямувала у розвідку.

Нічого особливо підозрілого тут на перший погляд не було. Звичайна старенька хата, до половини оббита дошками з облупленою рожевою фарбою. Маленькі брудні вікна втомлено пильнували кілька здичавілих фруктових дерев. Дерев’яні двері із защіпками явно не приховували чогось злочинного. Або просто вдало робили вигляд, що приховувати їм нічого. Відносно невелика територія від дороги була огороджена поржавілою сіткою з низенькою хвірткою.

Роззираючись Мія ризикнула зайти на територію стараючись ніде не залишити відпечатків пальців. Зазирнувши у вікна, нічого цікавого не побачила. А от величезний гараж зроблений з рефленої бляхи виявився куди цікавішим. Тим паче, що він був на колодці. Єдиним шляхом зазирнути всередину було невелике відкрите віконечко. Знайшовши за будинком драбину полізла догори.

В цілковитій темряві посередині гаражу спокійно стояло щось велике накрите старим покривалом. І воно дуже нагадувало гелентваген. Тут Соломію було уже не зупинити. Намагаючись пролізти у вузьке віконечко вона не втримала рівновагу і полетіло прямо у якесь корито з водою. Вода звісно пом’якшила удар, але долоні і коліна дівчина таки пообдирала. А ще повність намокла.

Перевіривши себе на наявність пошкоджень дівчина, цокотячи зубами чи то від холоду чи від страху, підійшла до накритого автомобіля. Вона вже була готова зняти покривало, як знадвору почувся голос.

Антоніна відімкнула колодку і спокійнісінько зайшла в гараж відкривши великі ворота навстіж. Прищурено озирнувшись стала на стілець і запхала чорну папку на полицю поміж мотлохом.

Коли навколо стихло, Мія скинула стару фуфайку і вилізла з корита з водою. Тремтячи вона таки зняла покривало з автомобіля приготувавшись телефонувати у поліцію. Однак там виявився старий заржавілий «бобик». Повертатися довелося тим же шляхом. Благо, що знадвору її чекала драбина.

 З будинку доносилися характерні звуки і стогони Антоніни. Це означало лише те, що їй таки вдасться вибратися звідси непоміченою. Хоча і спокуса зиркнути на коханця цієї ексцентричної жінки було великим.

Скинувши мокру футболку і шорти аби не намочити сидіння Мія вже хотіла вшиватися звідти, як раптом якась бабулька вдарила кавулею по капоті.

Вийти з авто дівчина не наважилася, але скло опустила.

- Ти давно того козла знаєш? – прокалякала стара.

- Я-якого? – Мія прикривала груди мокрою футболкою.

- Тоньчиного. Ти ж звідти вийшла. Я тітка її.

- Аааа... Ви не так все зрозуміли.

- Та все я зрозуміла. Срамота. – плюнула. – Але до тебе мені справи немає. Най твоя мама переживає. Мені прикро за Тоньку. Нема кому її на розум навести. – зітхнула старенька. – Ну вам же уже не по п’ятнадцять. Пора вже сім’ю заводити.

- Так-так. Ви праві. Я поїду, в мене скоро весілля.

 Мія повернула ключ замикання, але бабулька схопила її за руку.

- Чуєш, ну поговори з нею. Скажи, що пора заміж. Поясни, що з тим жонатим у неї нічо не получиться. А то він крутить нею, як циган. Хоче прийде, хоче покине. Он, минулого четверга таке вночі устроїли, що мені аж встидно стало, як лиш відкрила фіртку. А зранку вже прибігла до мене вся у сльозах. Сказала, що лишив. Ну я думаю, нарешті. Може нарозумиться без нього. Де ж там... Знову припхався. Мучить нашу дівчинку... – витерла скупу старечу сльозу.

- Ви не хвилюйтеся. Все буде добре. Я з нею обов’язково по... Чекайте. Як минулого четверга?

- Отож бо! Робочий день у п’ятницю, а вони...

- Чекайте. Ви маєте на увазі ніч з четверга на п’ятницю?

- Ну.

- І ви впевнені, що вони цілу ніч були тут?

- Ну аякже. Я ж по сусідству живу. Все чую, все знаю.

- Дякую...

Вся теорія, що Катерину вбила Тоня сипалася, як картковий будинок. Виявляється у тої є алібі. Дівчині захотілося завити.

Мія сиділа на кухні і готувала романтичну вечерю. Розслідування показало, що детектив з неї ніякий, а значить колонка про бюджетну косметику дах її можливостей. Тому краще триматися за синицю в руках, ніж ганятися за тінню. Це ж стосувалося і нареченого.

- Щось сталося... – Остап здивовано оглянув кухню.

Напівтемрява, свічки, Мія у красивій сукні...

- Просто хотіла зробити тобі приємно. – вона стисла плечима.

Він недовірливо підійшов ближче вглядаючись у обличчя нареченої.

- В тебе справді все гаразд?

- Угу... – кивнула і притулилася до його грудей.

Остап обійняв її притискаючи до себе. В такі миті здається, що все стає на свої місця. І вас більше ніхто ніколи не зможе розлучити. Власне, так воно і є. Тільки внизу дрібним шрифтом дописано «Окрім вас самих»

- У мене для тебе щось є...

Остап запхав руку у внутрішню кишеню піджака і витягнув звідти подовгувату оксамитову коробочку.

Відкривши її Мія схлипнула. Там лежала підвіска з білого золота. Витончена ниточка з діамантовою краплиною, вдало б доповнила весільний образ. Дівчина схлипнула вдруге. А тоді сівши на стілець розридалася.

- Ти чого? – Остап так і не зрозумів чи їй сподобалося чи ні. – Моя зірочко, ну що сталося? Це через мене? Я більше не буду знецінювати твої думки. Тепер ти можеш говорити зі мною про все на світі... – він намагався відірвати її руки від обличчя. – Хоч про Катерину, хоч, про косметику... Я тебе дуже люблю.

Але від його слів істерика Мії лише посилювалася.

- Ти такий добрий... – бурмотіла не наважуючись підняти голову. – А я... Я така... огидна...

- Ти найкраща... – він гладив її волосся.