Гонитва за тінню - Євгенія Чернюх

- Я думав, ти вже ніколи не відповіси на мої дзвінки. – Матвій відкрив дверцята темно-синього жука і сів на переднє пасажирське місце.

- Ти мені потрібен. – вона старалася не дивитися на те, як біла футболка облягає міцний торс. – Як напарник. – поправила себе і темні окуляри капельки.

- Обнадійливо. – хмикнув зручніше вмощуючись. – А то я вже подумав, що потрібен тобі як чоловік.

Він ще запропонував їй помінятися місцями, але дівчина навідріз відмовилася і повільно рушила за автомобілем Антоніни.

- Той чоловік відмовився допомагати їй безкоштовно. Вчора вона зняла велику суму, значить зараз вони будуть ховати автомобіль Катерини. Ну або тіло. – подробиці вчорашнього вечора, авжеж, упустила.

Маскування у вигляді окулярів довелося зняти, бо вона заважали вести автомобіль. Переслідування було доволі спокійним і не довгим. Хвилин через двадцять вони зупинилися біля величезного торгового центру. Антоніна зайшла всередину, а напарникам нічого не залишалося, окрім, як чекати. Ситуацію погіршувала ще й напружена атмосфера між ними.

- Скажи, ти з похмілля завжди така? – першим порушив мовчанку Матвій. – Колюча...

- Ні. – дівчина нарешті відпустила кермо, як так міцно чомусь тримала і відкинулася на спинку. – Я взагалі не п’ю. – а після його хмикання добавила. – Вчора просто так вийшло. Для справи. – буркнула відвертаючись до вікна. – А ще моє життя якось різко звернуло не в той бік. І я не можу це зупинити...

Так чи інакше ця розмова мусіла відбутися. т

- Якщо тобі зі мною так погано... – вийняв кишені якусь таблетку і кинув у рот.

- Ні! Якраз навпаки. – вона нарешті повернулася до нього. – Мені з тобою добре... А потім, коли ти йдеш до дружини різко стає дуже погано. І взагалі я відчуваю себе якоюсь... жабою. Такою огидною, підлою, зрадливою жабою... І я навіть не можу піти до сповіді, бо не можу вирішити...

Матвій нахилився і приклав два пальця до венки на її шиї.

- Ану подивимося... Пульс дещо збільшений, лімфовузли в нормі.

Коли вона замовкла обережно притулився вухом до грудей в області серця.

- Серцевий ритм... непогано. Що я можу сказати... – двома руками загорнув волосся з її обличчя обережно торкаючись носом. – Симптоми жаби ще якийсь час будуть присутні. А потім все минеться. – поцілував у кутик вуст. А потім ще раз... І ще.

Далі пронісся ряд поцілунків по обличчі, які діяли наче справжнє заспокійливе. Або опіум.

Тільки цьому мареву не судилося тривати довго. У Матвія затигидикав айфон.

- Так. – одразу посерйознішав. – Не можу говорити, я... – перевів погляд на Мію. – На консультації. Я пам’ятаю, що обіцяв... Поїдемо на вихідні. Юля, я правда не можу розмовляти. Добре. Цілую. Па.

Він знову потягнувся до Мії, однак та відвернулася опершись на кермо. Поклав руку на голе коліно. Дівчина сіпнула ногу скинувши його долоню.

- Мія... – м’яко протягнув. – Ну ти ж не можеш кожен раз ось так...

- Я не розумію, як ти можеш кожен раз ось так! – заклала палець на палець.

- Натренувався. – сіпнув плечима. – Мені здається, що і тобі треба... Попрактикуватися. – знову потягнувся до неї.

Але дівчина не дозволила себе обійняти.

- Мені здається, тобі пора до Юлі. – гнівно виплюнула забарабанивши пальцями по кермі.

- Ти хочеш аби я пішов? – тон його голосу ставав все твердішим, що свідчило про катастрофічно низький рівень терпеливості.

Мія мовчки відвернулася до вікна.

- Ну скажи. Тільки чесно... Собі. Ти хочеш аби я пішов?

- Так!

Це кричала не вона. Це кричала банальна противна жіноча ревність. Ревність, права на яку вона не мала.

І хоч дівчина пошкодувала про сказане та було уже пізно. Чоловік просто вийшов з автомобіля і не оглядаючись попрямував до зупинки.

- Ай, яй, яй!!! – тричі вдарила кулаками по кермі та ситуація не змінилася.

Можливо це було б піком переживань, якби Соломія раптом не допетрала, що автомобіля Антоніни на парковці більше немає.

Розчаруватися у собі, як у жінці ще не так страшно. Тут кожен день добрий день. Але розчаруватися, як у професіоналі... Це вже гірше. Давши собі пару хвилин на «понити» Мія витерла очі і повернула ключ замикання.

Перебравши всі варіанти дівчина поїхала на той же вокзал, де недавно Тоня чекала свого помічника. Побродивши по місцевості так і не змогла знайти слідів Антоніни.

- Ви щось шукаєте? – до неї підійшов поліцейський.

- Ага... Де машину з трупом можна заховати. – тихо пробурмотіла під ніс.

- Перепрошую? – він підозріло на неї подивився.

Та вона лише відмахнулася повернувшись у авто. Взявши телефон зайшла на сторінку Тоні у фейсбуці шукаючи там хоч якусь зачіпку. Головний біль лише посилювався, а гучне оголошення, що з Дубівців прибуває електричка вдарив по скронях, як молоток по бляшанці.

І тут до Мії дійшло... Дубівці зазначені в особистій інформації Антоніни, як місце народження. Навігатор показував, що туди їхати лише 40 км. А ще серед сотні фотографій дівчина знайшла Тоню на фоні старенької хати. Та ж славнозвісна дача.