Гонитва за тінню - Євгенія Чернюх
- Матвій? – Мія різко сіла від чого злегка запаморочилося в голові.
Він сів поруч на ліжко і обережно забрав волосся з її обличчя.
- Тебе привезли з підозрою на апендицит. Добре, що я був на зміні і не почали оперувати. Тому що це виявилися ниркові коліки.
Дівчина здивовано підняла брови. Отак просто могли порізати живу людину.
- Тепер я розумію, чому нам забороняють оперувати близьких. – він потерся носом об її скроню вдихаю аромат.
Піддавшись хвилині слабкості Мія притулилася даючи собі можливість відпочити на сильному плечі.
- Що ти робила у морзі? – легко притискав її до себе погладжуючи тендітну спину.
- Упізнавала тіло Катерини. – тихо промовила із закритими очима.
- Страшно?
- Жахливо...
- Чому мене не покликала? – його шепіт проникав десь під шкіру.
- Думала, що справлюся сама...
- Справишся... Ти з усім справишся. Тільки наступного разу клич мене. Я підстрахую.
Вона кивнула лише міцніше притискаючись до чоловічого тіла. Напевне в цю мить відчувала те, чого нічого було поруч з Остапом. Спокій. І опору.
Тільки часу їм було відміряно дуже мало.
- Як моє авто опинилося тут? – пристебнувшись Мія повернулася до Матвія, який сів поруч.
- Попросив медбрата пригнати.
- Дякую. – вона погладила його по щоці.
Він прикрив повіки і поцілував її долоню.
- Тебе чекають...
- Я тебе проведу і повернуся.
- Я сама...
- Тоді набери Остапа аби тебе зустрів.
Мія відсторонилася і зосереджено подивилася вперед.
- Я впевнена, що він убивця Катерини.
- Їдемо в поліцію?
Вона негативно замотала головою.
- Я його не здам. Все таки наречений... Майже колишній.
Матвій слабо посміхнувся і провів пальцем по спині дівчині. Раптом у вікно постукали. По той бік товстого скла стояла розлючена Юля.
Дивитися, як вони скандалять Мія не хотіла. Тому, як тільки Матвій вийшов, вона натисла на газ, спостерігаючи, як крики і махи руками Юлі залишаються позаду.
По лівій щоці скотилася сльоза. Та остаточно розкиснути вона собі не дозволила. Була ще одна незакінчена справа. У ПАБі Цезар.
Переодягнувшись у зручний спортивний костюм та натягнувши на очі кепку дівчина подала у бар. Хоч вирок Остапу вона вже винесла та подивитися на його спільника було необхідним. Можливо це просто була жіноча ревність. Кому ж він довіряє більше, ніж їй.
Вулиця була тиха, хоча годинник уже показував половину дев’ятої вечора. Мія більше натягнула на обличчя кепку і, озирнувшись, обережно увійшла до пабу.
Усередині зал був напівтемним, освітлений лише мерехтінням неонових вивісок і приглушеними лампами. На фоні останніх подій вона майже нічого не відчувала. Окрім цікавості, звісно.
Дівчина сіла за барною стійкою, замовила воду і, вдаючи байдужість, обвела поглядом залу. Народу було досить багато, однак Остапа не помітно. Посміхнувшись бармену, вона нахилилася злегка показуючи бюст і промовила.
- У мого друга тут побачення наосліп. Він попросив мене побути неподалік аби підстрахувати. Але я ніде ї не бачу і телефон поза зоною. Допоможеш?
Молодий бармен задумався, а тоді широко посміхнувся.
- А номерок даси?
Мія взяла з сумочки ручку і на серветці нашкрябала абсолютно рандомні цифри.
Хлопець ласо зиркнув очима поклавши серветку в кишеню.
Мія повернула до нього телефон зі світлиною Остапа.
- Перша ВІП-кабінка. За колонами наліво.
Чмокнувши бармена в щоку дівчина пішла по вказаному адресу. Біля самої кабінки зупинилася. Витерла спітнілі долоні об штани. Кілька разів глибоко вдихнула. А тоді на кілька сантиментрів відсунува важку оксамитову штору.
І гіркий смішок вирвався з її вуст. Уява малювала найгірші картини, а тут просто... Просто зрада. 1:1.
Остап міцно стискав в обіймах і обціловував пишні форми Антоніни. Фу, як банально.
Але вона навіть полегшено видихнула. Це не вкладалося в голові. Можливо хтось би назвав її несповна розуму. Однак, Мія навіть раділа зраді Остапа. Раділа, що він зраджував їй із цією жінкою. Оскільки, на фоні вбивства, яке вона сама накрутила, розбита довіра здавалася дрібницею.
Тепер їй було важливо лише одне: Остап не вбивця.
Мія поволі відійшла від кабінки. Слідство ведуть тупаки. І воно вкотре зайшло у глухий кут.
