Клуб убивць - Макс Дикий

Ми сидимо в машині, підозрюваний на задньому сидінні щось бурмоче про те, що буде скаржитися, але я не звертаю на нього уваги. 

 — Треба подзвонити шефу, спитати, куди його везти, — кажу Маші. 

Набираю номер Дена. Він не відповідає. Сьогодні вихідний, може, десь вийшов, а телефон залишив, чи просто принципово не відповідає, бо бачить мій номер? Не секрет, що він недолюблює мене. Але Маші те все знати необов’язково. 

Пишу Дані. Він відповідає одразу:

"Ну як? Все вийшло як треба?" —  питає він.

“ Так, він у нас, але ж ми діяли без ордера. І шеф не відповідає. Що тепер з ним робити?”

"Ти знов питаєш у мене ваші копські штучки… Але блін… Буде сумно, якщо ми не допитаємо його. То виходить, до відділку ми піти не можемо? Сьогодні ж неділя… Там хіба взагалі є хтось, окрім чергового?"

“Ну там кілька людей чергують, але так, народу менше, ніж у будні дні. може ризикнемо? Чи до тебе приїхати?”

"Можна і до мене. От тільки як ти це йому поясниш? Хакеру."

“Скажу, що їдемо до експерта, який визначить, чи замішаний він у цій справі зі вбивствами…”

— Я іду з вами, нічого не знаю! — каже Маша безапеляційним тоном. — Небезпеки ж вже немає, правда? 

— Так, ми поїдемо до одного мого колеги, експерта з кібербезпеки, — кажу я голосно, щоб чув наш затриманий. — Він може вияснити, чи дійсно наш втікач замішаний у вбивствах. 

— Ух ти, як цікаво! Чекаю з нетерпінням! — говорить вона з ентузіазмом.

***

Я зупиняю машину біля під’їзду Дані. 

— Тільки ніяких фокусів, — суворо звертаюся до нашого арештанта. — В твоїх же інтересах, щоб мій колега швидко у всьому розібрався, інакше поїдемо у відділок і там уже буде довше і гірше…

— Добре, — буркає він. 

Ми проходимо в під’їзд і піднімаємося до Даніної квартири. Коли зупиняємось перед нею, Маша кидає на мене швидкий погляд. 

— Це тут живе твій друг? — питає вона. 

— Ви що, тягнете мене в чужу квартиру? Серйозно? — не вмовкає наш недохакер. Я вже і сам сумніваюсь, що він може бути якоюсь важливою фігурою, тим головним злочинцем.

— О’кей, поїдемо тоді в слідчий ізолятор, — кажу я. — Тебе це більше влаштує? 

— Я ні в чому не винний! — обурюється він.

— Як цікаво, — коментує Маша, коли ми підіймаємось сходами. — Все так цікаво… Я ніколи не відчувала подібного хвилювання!

— Даня — справжній профі, — запевняю я. — Ось побачиш, він одразу у всьому розбереться. 

Вона усміхається, хакер щось буркає собі під носа, а ми тим часом нарешті доходимо до квартири. Двері виявляються незачинені.

— Ніку, веди його сюди, — чую голос Дані з тієї кімнати, де я був і минулого разу.

— Заходьте, — я вказую своїм супутникам, куди їм іти. 

Коли ми опиняємося в кімнаті, Маша одразу каже:

— Це ви тут ловите кіберзлочинців?  Ніколи не бачила нічого подібного! Можна потім узяти у вас інтерв’ю? 

— Взагалі, зазвичай я не працюю з дому, — Даня, здається, трохи знічується під напором Маші, він точно не з тих, хто звик до жіночої уваги, тим паче, уваги таких яскравих дівчат, як вона. — Але так, сьогодні зловив цього хлопця прямо звідси. Та без Ніка нічого б не вийшло… Тож візьміть інтервʼю у нього. 

— Що відбувається? Де ми? Це не відділок! Я хочу у відділок! — продовжує репетувати наш затриманий.

У мене дзвонить телефон. Я дивлюся на екран і бачу номер шефа. 

— Так, усім бути тихо, мені треба переговорити з начальством, — попереджаю їх. 

Затриманий, як і інші, таки змовкає і я беру слухавку.

— Ніку, ти дзвонив? Щось знайшли? 

— Так, я хотів… — починаю я і тут затриманий голосно волає:

— Гей, хто б там не був, мене затримали проти волі і привезли на чиюсь квартиру! Я боюсь за своє життя! — закричав у все горло наш затриманий.

— Ніку, що вбіса відбувається?... — тут же питає шеф…