Клуб убивць - Макс Дикий
“Швидка” забирає тіло, нам уже немає чого робити. Всі свідки розбіглися, тепер уже неможливо вияснити обставини самогубства ( якщо це, звісно, було самогубство).
— Ходімо в готель, запитаємо там, чи не бачили вони щось, що може дати зачіпку, — кажу я, і ми з Вітою рушаємо туди.
Але черговий адміністратор і весь інший персонал в один голос повторюють, що нічого не чули й не бачили. Загиблий зняв номер на своє справжнє ім’я, був сам, до нього ніхто не приходив, поводився тихо. Охоронець готелю, побачивши тіло на землі, піднявся до номера, але нікого там не знайшов, двері були замкнені зсередини. Лише балконні двері відкриті.
— Але з сусіднього балкону можна перебратися туди, — зауважила Віта. — Вбивця міг втекти тим шляхом, тому двері й замкнені зсередини.
— В тому номері нікого не було, він теж був замкнений, — пояснив адміністратор.
— А ключі від нього весь час були у вас? — поцікавився я.
— Так, — кивнув він. — Правда, є ще універсальний ключ, але він зберігається у охорони.
— Якщо вбивця готувався, а він точно готувався, він міг і скопіювати ключ заздалегідь, — каже Віта. — Зробити зліпок, а потім використати. Ви б і не помітили нічого, бо зліпок робиться буквально десять хвилин, і ключ повертається на місце.
— Ви дійсно вважаєте, що це може бути вбивство? — питає охоронець з сумнівом. — Ще навіть не ніч, він скинувся…. Я б поставив на те, що це він сам.
— Не пускайте нікого до його номера і сусіднього, — кажу я. — Приїдуть судмедексперти, знімуть відбитки і все таке.
— Але там можуть бути різні відбитки, — каже охоронець. — Всіх людей, що жили раніше, покоївок…
— Якщо це змусить вас краще прибирати в номерах, — каже Віта. — то все ж якась користь від цього самогубства буде.
Працівники готелю виглядають заклопотаними. Мабуть, бояться, що когось із них запідозрять у вбивстві чи змові із вбивцею. А я більше ніж упевнений, що відбитків вбивці там немає, звісно. він не дурний і надягнув рукавички. Та все одно така процедура, і її не можна порушувати.
— Чекайте на експертизу, — кажу я, і ми виходимо з готелю.
Цієї миті дзвонить мій телефон, це шеф:
— Алло, Ніку, що вбіса у вас відбувається? Чому в новинах ваші фото? — обурюється Ден. — Якого біса журналісти сфотографували все раніше, ніж ви мені взагалі доповіли про цей випадок?
— Я тільки збирався вам подзвонити, — починаю виправдовуватися. — До цього не було часу, допитувати свідків по гарячих слідах…
— Ви були там і нічого не зробили! Навіть підмогу вчасно не викликали! — продовжує сваритись він. — Може, мені відсторонити вас від справи, бо вона вам не по зубах?
— Ми не знали, що там буде скоєно злочин, — кажу роздратовано. — Ми ж не екстрасенси. Ви нам дали доручення стежити за мітингом. ми це виконали…
— Психопат викликав своїх фанатиків, ви мали розуміти, що там може щось трапитись, — не погоджується Ден. — Коли вони побігли, ви вже мали викликати підмогу. Але ви цього не зробили. Ви зробили це вже тоді, коли дістались до тіла, і втратили час, — він все ж трохи заспокоюється. — Ви маєте вчитись думати хоча б на крок наперед, інакше ніколи не впіймаєте злочинця.
— Так, ми винні, що не викликали наряд раніше, — кажу я. — Але ми були всередині того натовпу, вони були не зовсім адекватні, і якби почули про поліцію. то могли б хтозна що з нами зробити… Все ж більше користі від нас живих, чи не так? Хай навіть ми й не передбачили того самогубства…
***
блін, вчора не дав главу, а ви навіть не написали =(
