Клуб убивць - Макс Дикий

— Я думав якраз приїхати до вас, — кажу я шефу. — Треба один дозвіл, щоб розібратися з тим Вороновим. 

— Добре, буде тобі дозвіл, заїдеш після мітінгу. Зараз я хочу, щоб ти пішов туди і поспостерігав за тим, що там відбувається.

— Гаразд, куди саме їхати? — запитую, думаючи чи побачу там ту журналістку. Мабуть, без неї не обійдеться. 

І чому я думаю про неї? Застрягла в голові, як якийсь репʼях, і не хоче звідти зникати. Може, я відчуваю загрозу від неї?

— На Хрещатик, поспішай, — говорить Ден. — Що з Вітою, вона не з тобою? 

— Вона у відділку, можу забрати її і поїдемо удвох, — пропоную я. 

— Давай, тоді і дозвіл заодно візьмеш, — погоджується шеф. — Спостерігайте за всім уважно, я впевнений, що саме там можна буде знайти якусь ниточку, яка поведе нас далі…

***

Коли ми під'їжджаємо до Хрещатику, то відразу бачимо натовп людей з плакатами. Ми з Вітою переодягнулися в цивільне і приїхали на моїй машині, так що ніхто не запідозрить у нас правоохоронців. Скоріше подумають, що ми парочка, яка гуляє містом. 

— Он та журналістка, — я показую Віті на Машу, яка ходить поміж людьми з камерою і щось знімає. 

—...Бог казав, що спуститься до нас сьогодні, — чую праворуч від нас. — Він нас захистить від зла! — якась бабця голосно каже це іншій бабці, вони стоять зовсім недалеко від нас. 

— Вони всі чокнуті… — шепоче мені Віта. — А твоя журналістка… Вона виглядає занадто задоволеною. Їй ніби подобається те, що відбувається.

— З чого ти взяла, що вона “моя”? — я знизую плечима. — Я лише раз із нею розмовляв, і вона здалася мені трохи дивною. 

Раптом Маша повертає голову і дивиться прямо на мене. Я не сумніваюся, що вона мене впізнала. 

— Ніку! Це ти! — говорить голосно і йде прямо до нас. Привертає увагу оточуючих, чим викликає в мені роздратування. 

— Привіт, — кажу я їй. — Оце гуляв зі своєю дівчиною, побачили натовп і нам стало цікаво, що тут відбувається. Може, ти в курсі? 

Маша трохи насуплюється, коли чує моє "дівчина", але одразу бере себе в руки і каже:

— Ну, це компанія фанатської підтримки якогось "Бога", — вона зітхає. — Я якраз збираю матеріал. 

— Цікаво, це щось типу “Білого братства”? — Віта озирається навколо. 

— Певно, — киває Маша. — Ну, сект завжди було багато, але це… Це прямо дуже масштабно! — вона усміхається. — Буде грандіозний сюжет! 

— А на кого чекають усі ці люди? — запитую я.  —  Я так зрозумів, що хтось має з’явитися? Їхній лідер? 

— Так, — вона усміхається. — І якщо я зніму його, то прославлюсь! — продовжує мрійливим тоном. — Кажуть, ще ніхто не бачив його… Однак я чула, що він дав людям сигнал прийти сюди якраз щоб вони побачили його. 

— Тоді й ми подивимося, — каже Віта. — Цікаво ж…

Ми опиняємося десь в самому кінці натовпу, там, де все це закінчується, але вся площа повністю наповнена людьми. Вони скандують імʼя Бога, але він так і не йде. Маша рушає вглиб натовпу, а ми поки що спостерігаємо звідси. 

В якусь мить люди починають нудьгувати, деякі навіть йти. Я відчуваю розчарування. Здається, ми тільки марнуємо час.  

Аж раптом у людей навколо мене починають дзвонити мобільники. Це не звук дзвінка, скоріше, сповіщення. 

Люди починають діставати телефони і шоковано дивитись в екрани, а потім усім натовпом кидаються в наш бік, до виходу з площі. 

Я дивлюсь на Віту:

— Схоже, нам теж треба робити ноги? 

— Дивись, вони всі біжать в один бік, — вона вказує на вулицю, куди завертав натовп. 

 — Тоді давай за ними!

Ми приєднуємося до натовпу.

Проходимо, чи то пробігаємо, зовсім недовго, до готелю "Україна", і натовп завмирає. Я чую жіночі крики десь попереду. 

— Що там? — Віта невеличкого зросту, і їй за головами людей, що стояли попереду, нічого не видно.  — Комусь погано?

Натовп в істерії кидається в протилежний бік і ледь нас не зносить, я тільки встигаю притримати Віту біля одного зі стовпів. Людей стає менше, але певна купка все ще оточує щось біля готелю.

Я чую голоси, але вони всі надто тихі. 

 — Він стрибнув! — тільки й встигаю розібрати.

 — Там той Бог? — Віта вказує рукою у напрямку гурту людей. 

— Чому тоді люди побігли від нього? — я насуплююсь. — Ходімо подивимось. 

Тепер вже пройти не так складно. Людей залишається не більше сотні. Але щойно я обходжу всіх і бачу закривавлене тіло, я вигукую:

 — Всім залишатися на місці! Це поліція!

Але люди, щойно чують мене, навпаки біжать врозсип. І вже за мить ми з Вітою залишаємось біля трупа вдвох.

 — Я викликала “Швидку”, — до мене підійшла Віта. 

— Йому це вже не допоможе… — чомусь я впевнений, що так воно і є.